Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Відійдіть якомога далі, – попросив Петр і взяв капітана під руку, щоб відвести його в глиб кузні.

Навіть звіддалеки було видно, як за дуже короткий час, можливо, за хвилину чи за дві, гладінь розтопленого олова затремтіла, мов драглі, а коли заспокоїлася, то почала поступово, крапля за краплею осідати, залишаючи стінки тигеля абсолютно чистими. Водночас горно, здавалось, почало остигати.

– Saperlipopette! – вигукнув капітан, цокотячи зубами, бо в кузні відчутно похолоднішало. – Це ваше олово, Петре, чомусь випаровується.

– Звісна річ, – відповів Петр. – Воно повинно випаровуватись, коли обертається на золото, бо золото густіше за олово.

Він рушив був до міхів, щоб роздмухати згасаюче полум’я, але не дійшов.

– Геть! – закричав він, затуливши обома долонями вуха, й метнувся до дверей.

Вогонь у горні спалахнув і погас, немовби його залили водою, і водночас у кухні стало страшенно холодно. У запалій темряві, бо обидва віконця спершу побіліли, наче крейда, а потім перестали пропускати світло, Петр висадив ногою двері й вискочив надвір; слідом за ним, глухо виючи, вибіг і капітан. Але й надворі стало холодно, як у солодкій Італії не було ще з нащаду світу. Коваль, який аж до цієї хвилини чатував надворі, пустився навтьоки й на відчай душі кинувся в купу соломи, зарившись у неї з головою.

– Marchez![109] – гримнув капітан на Гіно й Пуччо, зразкових вояків, які все ще стояли на своїх місцях біля вікон кузні.

Вони з радістю підкорилися й дали драла, причому Гіно, якому холод проник аж у бронхи, страшенно розкашлявся й сплюнув. Слина замерзла на льоту і застрибала по землі.

Петр і капітан, загорнувшись з головою в плащі, підскакували і тупали ногами, підстрибуючи, танцювали сальтареллу й присідали, але холод і далі валив клубами з кузні, такий щільний і густий, що його можна було краяти ножем. Діжка з водою, яка стояла біля ковадла, тріснула, й один з обручів, зірвавшись з неї, вилетів за двері, наче кинутий із пращі, а другий влучив у шкіряні міхи, і вони, луснувши, з дзенькотом посипались на підлогу, наче були скляні.

Цей дивовижний феномен припинив свою дію так само раптово, як і почався. Петр і капітан, які все ще пританцьовували, враз відчули, що їм робиться гаряче, зупинилися й вистромили голови з плащів. І справді, довкола знову було тепло, як у цих краях о цій порі року й має бути. З середини кузні хоч досі й тягло неприємним холодом, наче з льоху, але цей холод був уже далеко не такий, щоб від нього могли відмерзнути вуха й ніс. Коваль, який зарився в солому, нерішуче почав підводитись. Півень, якого хвиля холоду захопила саме в ту мить, коли він вискочив на курочку, стріпнув крильцями й швидко закінчив робити те, що йому перебили.

Капітан і Петр обережно ввійшли до кузні.

Світло, яке знову почали пропускати розмерзлі вікна, було слабке й тьмяне, однак достатнє для того, щоб роздивитись речовину, яка залишилася в тигелі, – щоправда, її поменшало майже наполовину, але вона була ясно-жовта й блискуча.

– Золото, – злякано прошепотів капітан д’Обере, смикаючи себе за вуса. – Це й справді схоже на золото.

– Так, воно має вигляд золота, – сказав Петр. – Наш імператор, який знався на таких речах, стверджував, що це щире й не фальшиве золото, але мій батько був абсолютно певен, що це щось краще й цінніше, ніж золото; та я не хочу відступати від свого переконання, що це – ущільнене, забарвлене в жовтий колір олово. Але це не має аніякісінького значення. Цього ніхто не зможе довести, а для того, щоб схопити за комір Джованні Гамбаріні і вчинити з ним так, як він хотів учинити зі мною, – для мене всі засоби добрі. І все ж таки наступного разу нам треба бути обережнішими.

– Наступного разу звольте гратись у цю гру сам, s’il vous plaît,[110] – сказав капітан.

Заховавши тигель у шкіряний мішок, у якому вони раніше зберігали дріб, Петр і капітан заплатили ковалеві на чотири скудо більше, ніж домовилися, щоб відшкодувати йому луснуту діжку й знівечені міхи, і знову вирушили в напрямку Рима тихою бурою рівниною. Капітан їхав мовчки, мовчав і Петр, згадуючи батькову розповідь, у якій не було й натяку на те, що під час перетворення олова на золото з’являлося щось таке дивне й незбагненне, як раптова хвиля нищівного холоду; здається, пан Янек з братом Августином зблизька й спокійно стежили за тим, як колір рідини в тигельку переходить із сірого в золотистий, і це явище нібито так схвилювало брата Августина, що його побив грець.

Капітан теж, напевне, думав про щось таке, бо раптом запитав:

– Але звідки, ventre saint gris, узявся цей холод?

– Не знаю, – відповів Петр. – Бо якщо припустити слушність одного пояснення, котре спадає мені на думку, то з нього довелося б зробити висновок, що речовина, яку ми сьогодні одержали, – справді золото, а не просто забарвлене в жовтий колір олово.

– Що ж це за пояснення? – запитав капітан.

– Ми підігріли наше олово до температури плавлення, – сказав Петр. – Але температура плавлення золота набагато вища, ніж температура плавлення олова. Тому, коли розплавлене олово почало обертатися на розплавлене золото, це золото, щоб бодай ненадовго утриматись у рідкому стані, – мабуть, це необхідно, – під ударами Філософського батога зразу ввібрало в себе все тепло з близького оточення. Через те наступного разу нам доведеться нагріти олово до набагато вищого ступеня – принаймні до такого, при якому плавиться золото.

– Я вже вам сказав, mon petit, що наступного разу вам доведеться маніпулювати