Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Ода—баші Селім наказав вивести свою яничарську орту в двір батури.

Коли всі вишикувалися. Селім сказав:

— Яничари! Ви славно робите свою справу. Я нагороджу вас цілою чашею золотих дукатів… Розділіть порівну… Тепер ще одне. Зараз я і десять найкращих воїнів, яких я сам виберу, мусимо негайно виїхати до Стамбула — для важливої справи. Замість мене буде вам ода—башею Урхан Сирик. Слухайтеся його, як мене самого. Я думаю, що через місяць—два ми всі повернемося назад…

Яничари мовчки слухали промову свого ода—баші. Вони заздрили йому. Щасливий — незабаром побачить Стамбул!

Вони не знали, що шлях ода—баші лежить не до Стамбула, а в далеку Чорногорію. Сам ода—баші не міг би пояснити, яка сила тягне його шукати невідому жінку, що колись народила його. Але та сила була могутня… Він знав про ту жінку тільки, що звуть її Устя і що живе вона десь у Цетинському монастирі. Навіщо він їхав до неї? Що він мав їй сказати?

Ода—баші наказав яничарам розійтися. Вибрані ним супутники вже чекали. Селімові підвели коня. Він скочив у сідло й помчав до брами…

Загуркотіли ворота… Потім копита протупотіли по дошках мосту…

Бездомні пси бігали ночами біля Піщаних воріт. Вартові їх не відганяли — все ж із ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з ніччю, місяцем, білим, як примара, і слухати стогін почепленого на гак Спиридона…

Софію було втоплено, а Спиридон конав на гаку й не міг померти.

Він висів і хрипів:

— Убийте!.. Убийте!..

І кров капала з рани на поміст, і собаки з наїжаченою шерстю злизували її.

— Убийте!.. Убийте!..

Місяць котився по небу, чорні тіні різали землю. Походжали мовчки вартові, вили собаки, хрипів Спиридон.

З—за дерева висунулась якась тінь. Спиридон розплющив очі й побачив її. Прохрипів з благанням і надією:

— Убийте!..

Широко відкритими очима він бачив, як тінь навела на нього пістоль. Нарешті, нарешті кінець його мукам…

Він хотів шепотіти якусь молитву, але тільки прохрипів:

— Спасибі…

І в цю мить гримнув постріл…

Вартові довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від заслужених мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося.

…Мімар Муса витер піт з чола. Руки його тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками. Потім забрав руки й при світлі свічки подивився на них. Йому здавалося, що на них — Спиридонова кров…

Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, рвалася в небеса.

— А х—х–хто м—ме—н–н—не п—п–позб—бав—вить од мук? — запитав сам себе.

Десь далеко вили собаки. Погасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.

Було моторошно. Розпачливо стукотіло серце.

І чувся Спиридонів хрип:

— Убийте… Убийте…

Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї зими стала схожа на бабу. Зовсім побілів і батько.

— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я велика грішниця! Я мушу замолити свій гріх!

— Господи! — ридала мати. — Навіщо ж ти так караєш нашу родину? За що?

— Я без хреста прийшла додому, мамо!

— Тебе силою, донько, силою змусили!

— Все одно: гріх! Все одно: гріх!

— Тебе — силою…

— Не силою, мамо! Я — сама! Я сама потоптала хрест й згубила свою душу!

— Ти врятувала інших, — кашлянув батько суворо. — Ти зробила, як свята…

— Не свята я, тату! Я — грішниця! Пустіть мене в монастир — я відмолю всі свої гріхи! Я черницею стану…

— А ми, доню, так хотіли онуків своїх бавити… Навіщо ж ти наш рід отак зневажаєш? Що бог скаже?

— Пустіть мене! — закричала Галя й вибігла з хати…

…Розтріпана, заплакана, вона бігла через Сугаки на гору, до старезного береста. Він ще не розбрунькувався, але якась, ще не помітна окові, тільки відчутна зеленість з'явилася в повітрі навколо нього…

Коли вийшла на гору, відчула, як усю її обвіяло вітром — таким чистим і юним, аж серце зайшлося. І пахло мокрою землею, і зелом пахло, і синім—синім небом.

А трохи збоку побачила високу могилу. Галя пішла до неї. Вона йшла і плакала, а назустріч їй біг безрукий чоловік і щось гукав, вимахуючи своїми обрубками…

Дві приголомшливі перемоги об'єднаного флоту запорозьких та донських козаків — перемоги, здобуті при Трапезонті й Синопі, — стрясли Османську імперію. Мов страшна луна, котилася по імперії моторошна звістка про знищення великих гарнізонів у цих містах, про визволення тисяч бранців, про потоплення багатьох десятків кораблів. У Стамбулі поширилась чутка, що козаки висадились у Синопі й тепер, визволяючи та озброюючи бранців, простують сушею на столицю. Це викликало неймовірну паніку. Турки й досі пам'ятали, як сторіччя тому козаки, здійснюючи свій похід навколо Чорного моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по