Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк
А мимовільне — та й чи таке вже мимовільне? — слугування ворогам Польщі, а ще точніше — шпигунство на користь Туреччини, лютого ворога всього християнського світу — чи не є то злочин і перед державою, і перед церквою, і перед совістю? Та якими б здрайцями не називали запорізьких козаків і їхніх гетьманів польські шляхтичі, — все ж оці здрайці захищають ниньки і Польщу, і весь християнський світ од турків і татар!
Далі думки урвались, бо підійшов Зія і, щось бубонячи собі під ніс, став розштовхувати ногою пана Влодзімежа й пана Євгеніуша, щоби вставали.
Зія трохи знав по—польськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було спитати, за скільки їх продадуть.
— Ти, — показав Зія на пана Адамка, — то велике барило буза. А ти і ти, — носком чобота тицьнув на панів Влодзімежа та Євгеніуша, — то маленькі барила буза.
— Продайте нас одному хазяїнові, — щоб ми були разом, — попросив пан Адамек. — Може, нам удасться ще якось визволитись… Може, викуплять нас…
— Багато грошей за викуп треба, — меланхолійно сказав Зія. — У вас таких грошей — нема…
— Ми напишемо листа до пана Сулятицького, — втрутився пан Євгеніуш. — Він не кине нас у біді…
— Я ладен вікувати на галерах, — різко промовив пан Адамек, аніж просити про щось цього падлюку Сулятицького… І вам не тільки не раджу, а й забороняю згадувати прізвище цього мерзотника й фаризеуша…
— Нам не має про що з вами говорити, — прошипів пан Євгеніуш. — Ми не принижували себе цілуванням нечестивих чобіт…
Пана Адамка мов обсипало жаром…
О, примха долі! Їх продали на ту галеру, що її бачив з гори пан Адамек!
Уже коли вели по трапу, пан Адамек відчув тяжкий дух людського немитого тіла, солоного поту… Здавалося неймовірним — така краса, величність судна — і оцей нестерпний сморід…
Їх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли кайдани і поприковували ці кайдани до спільного для цілого ряду ланцюга. Тут же підвели цирюльника, який повиголював тупою бритвою голови всім трьом, залишивши по оселедцю…
І почалися дні і ночі пекельних мук.
Весло було величезне — зроблене з цілого дуба. На ньому сиділо семеро — троє поляків—новачків, два козаки з Січі, грек і московит. До цієї справдешньої колоди було прибито сім залізних скаб. За кожну з цих скаб держались невільники і під команду—дріб барабана щосили тягли весло на себе, далі штовхали його вниз і від себе, а потім підіймали круто вгору… І так без кінця—краю.
Уже за перші сто гребків пан Адамек відчув, що його сорочка стала мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в голові — і він завис на веслі…
Та через мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча підгінчого Анвара.
Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслі, як поряд забряжчали кайдани: то пан Євгеніуш упав під ноги підгінчому. Анвар за довгі роки своєї собачої служби так призвичаївся лупити невільників, що йому не заважали ні весло, ні різні надбудови вгорі та збоку. Він лупив хвацьки — пан Адамек краєм ока спостеріг, як сорочка пана Євгеніуша почервоніла од крові. На хвильку стало шкода свого недавнього приятеля, але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!..
За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімежа вже було не впізнати — худі, почорнілі, оброслі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди. Як тільки переставав бити барабан, вони повисали на веслах і тут же засинали, незважаючи на голод, на болі, на тяжкі безрадісні думи.
Сусіда зліворуч — козак Панас — такий же худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, одного разу, під час стоянки галери біля якогось прибережного кримського села, за кілька акче купив цілий мішок варених баранячих голів — підгінчий Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й на нижній ярус галери.
Ті голови були у вовні, пан Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. І тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив:
— Їж, пане ляше! Їж, а то умреш!
Пан Адамек, переборюючи огиду, одірвав од вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але пан Адамек проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз півголови.
І раптом подумав: а мої товариші? Зирнув убік — побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімежа.
Якусь мить вагався — давати їм чи не давати. І віддав панові Євгеніушеві, який ловив очима кожен його жест.
Стало шкода, що віддав, але пан Адамек уперше в житті бачив такі тваринно голодні очі в людини…
Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кістки з того, що буквально кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрілися поглядами. Пан Адамек тут же опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.
Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши ні крихти панові Влодзімежу.
Тоді пан Адамек насмілився попросити:
— Козаче, і для того мого земляка дай!
— Іншим разом, — одповів Панас.
«Інший раз» настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімеж хоч трохи втамував свій голод.
— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Панас. У Панаса були колючі чорні очі, і коли він
