Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Гей ви, поляки! Якого дябла розкисли? Хоч умріть по—шляхетськи, шляк би вас трафив!
Поляки, мовби нічого не чули, продовжували скиглити. Татари мовчали.
Амет Киримли знову підскочив до пана Адамка. Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав її і проревів:
— Ріж, розбійнику!
Але Амет зупинився, уважно поглянув на пана Адамка й поволі заховав за пояс свій ніж.
І тоді заговорили, заґелґотіли татари. Вони щось гаряче доводили Аметові, а він тільки слухав, нічого не відповідаючи. Пан Адамек втямив — табір розбійників розколовся на дві частини: одні вимагали смерті для поляків, інші, очевидно, просили про помилування, принаймні для пана Адамка.
Амет, наче забувши про пана Адамка, що стояв перед ним з розпанаханою сорочкою, поволі пішов у куток, сів на свій камінь.
Вогонь стрибав, кидав блищики на всі боки, грав в очах та на зубах Амета Киримли, дим ліз панові Адамку в очі, і йому від того хотілося плакати, але пан Адамек щосили стримував сльози…
Розбійники гучно галасували, за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзімежа та пана Євгеніуша.
Амет Киримли підвів праву руку. Галас поволі стих, і тоді пан Адамек почув схлипування своїх земляків. Вони схлипували і прохали про помилування, забувши, що їхніх слів ніхто не перекладе ватажкові розбійників…
Амет промовив у тиші кілька слів. Більшість татар схвально закивала галовами. Потім Амет повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звідси на всі чотири сторони. Показав на пана Влодзімежа й на пана Євгеніуша, підвів угору вказівний палець правої руки і настромився на цей палець місцем між двома розставленими пальцями лівої руки.
— На палю? — жахнувся пан Адамек. I закричав: — Амете! Амете!
І рубонув себе ребром долоні по шиї. Далі показав на Боднарського й Рубанчика — і теж двічі рубонув себе по шиї.
Амет Киримли мусить зрозуміти, що для пана Адамка ліпше вмерти, ніж зрадити своїх товаришів, які б вони не були… А, крім того, смерть від сокири легша, ніж смерть на палі…
Амет заперечно крутнув головою. Тоді пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до ніг татарина.
Панові Адамку було страшенно соромно за те, що він робить, йому пекло в серці, що він ганьбить ім'я польського дворянина, але його земляки були в небезпеці — і він мусив зробити все, щоби бодай вирятувати їх од мученицької смерті, якщо не вдасться виблагати для них помилування…
Амет штовхнув пана Адамка носком чобота у зуби — і поляк відчув, як йому в роті миттю засолоніло.
Тоді він підвівся й плюнув кров'ю у вогонь. Рвонувся до Амета, але тут на нього стрибонуло з десяток татар і повалило на землю.
Почувся крик Амета — і пана Адамка відпустили…
Амет став говорити. Він говорив довго й гаряче. Потім витяг і показав пану Адамку папірець. То був шматок листа сеньйора Гаспероні до кафського бейлер—бея… Пан Адамек почув кілька слів: «галера, галера», «каторга» — і все зрозумів урешті: Амет міг би їх усіх стратити як мимовільних винуватців загибелі Асана Касапчі, але, здаючись на уклінне прохання пана Адамка, який не побоявся прийти сюди, — вирішив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати свої гріхи працею на галерах…
Спочатку все це було сприйнято радісно — все ж таки життя, а не смерть. І лиш потім усе виразніше й виразніше поставала перед трьома польськими шляхтичами перспектива їхнього подальшого жахливого існування…
Того ж таки дня їх було доправлено до Кафи й таємно передано перепродувачеві живого товару, татаринові Зії. Зія був високий, кощавий татарин, з—під його горбатого носа їжачилися колючі вуса, а очі дивилися в різні боки. Татари про щось говорили між собою, сміялися, хитали головами, потім Зія видобув з кишені кілька монет і віддав розбійникам. Після цього вони, точнісінько як християни на базарах, ударили по руках і розійшлися.
Пан Влодзімеж та пан Євгеніуш байдуже сиділи на землі. Вони вже були мовби на тому світі. Тільки пан Адамек тримався на ногах, хоч у нього й боліли коліна — і не лише від того, що забився, падаючи з коня, а ще більш від того, що він польський дворянин, мусив стояти на колінах перед розбійницьким отаманом і благати про життя… Власне, коли б ішлося про його, Адамкове, життя, він би ніколи не став на коліна.
А про кого йшлося? Про оцих нікчем, не здатних навіть достойно померти, як велить неписаний кодекс честі польських дворян? Бездарно жили — тільки їли, пили, горлали сороміцьких пісень та ходили в нужник — і він, пан Адамек, мусив досмертно принижувати себе, благаючи, щоби їм, його землякам, продовжили їхнє тваринне життя…
А власне кажучи, хто такий він, пан Адамек? Чи не такий же нездара й нікчема, як і оці двоє? Що він зробив достойне у своїм житті? Анічогісінько.
Коли була Хотинська війна, пан Адамек туливсь в обозі гетьмана Ходкевича і тільки чув про те, як хоробро воювали прості польські вояки та запорожці, що ними керував спочатку Бородавка, а потім славний Сагайдачний. Різні справи тоді так і не пустили його на поле бою, честі і слави. І тепер він признався собі, що то не різні справи, а просто його нерішучість, його нелицарство. Сорок літ прожив пан Адамек на білому світі, а й досі, крім гонору, не має нічого — ні дружини, ні дитини, ні славних справ за плечима… І це називається — польський шляхтич!
Татари вирішили правильно — і пан Адамек, і його земляки більш нічого в житті не заслужили, крім смерті на галерах… Може, хоч там спокутують частину своїх гріхів…
Але, прошу пана, які такі гріхи?
А безцільне
