Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Єзус Марія, чи ж думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море, а панові Станіславу Сулятицькому загнав би кулю в самісіньке серце, і того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо він за всі свої підлості заслужив смерть на палі або ж на гаку…

Страшний біль пронизав усе тіло, і думки розлетілися, мов наполохані птахи. Забрязкало залізо…

І пан Адамек знову повернувся до гіркої, безнадійної реальності…

Як жорстоко посміялася з нього доля! Він потрапив на галеру, яку бачив у той день, коли стояв з мерзотником Станіславом Сулятицьким над зарожевілим морем. Але як і ким потрапив?..

Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бей—лер—беєвими грішми, він довго блукав по Кара—Дагу й гукав Амета Киримли. В нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере…

«Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімежеві та панові Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет про смерть свого товариша—товмача й помічника, — він од люті зробить що хоч…»

І пан Адамек дерся по скелях, гукав, кричав, плакав, забувши, що сльози, то є невміння тримати себе в руках. Він у всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, біля корчми, не повірити сеньйорові Гаспероні. Треба було не погоджуватися на роль шпигунів — він відчував, що е щось вельми нечисте в задумах сеньйора Гаспероні… Але ні, послухавсь пана Сулятицького, не виявив рішучості… А потім? Слід було при бейлер—беєві заткнути пельку Сулятицькому, коли він розпатякував про провідника від Амета Киримли, який заховався не за першою, а за другою горою! Невже він, пан Адамек, такий дурний, що не міг здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?!

Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду почувся чийсь голос. Наче по—татарськи…

Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:

— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли! До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі він пізнав, що це Аметові товариші з розбійницької ватаги.

Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Мурашки поповзли йому по спині.

У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи і стояли по кутках.

Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав. Пан Адамек розібрав тільки два слова — «Асан Касапчі». Певно, питає про його долю.

Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити. Напружуючи пам'ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:

— Бейлер—бей… Акинджі… Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім—башка.

Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того гнівного «в—в–вах—х–х», яке пролунало в печері.

І — тиша, тиша, тиша…

Лише тріщав хмиз у вогнищі. Та тіні од смолоскипів металися по печері…

Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.

— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.

Татари здвигнули плечима.

Тоді пан Адамек підвів перед своє обличчя дві руки. На одну руку показав: «пан Сулятицький», на другу — «бейлер—бей». Після цього права рука — «пан Сулятицький» — наблизилася до лівої — «бейлер—бея», і пан Адамек, імітуючи нашіптування на вухо, промовив:

— Асан Касапчі — там, — і повів правою рукою в повітрі, показуючи, що Асан Касапчі був за горбом. Потім обома руками показав, як акинджі (пан Адамек кілька разів повторив це слово) побігли за той горб, показав, звівши докупи руки з розчепіреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчі, після цього рубонув ребром долоні себе по шиї і, мовби знявши лівою рукою свою голову, різким коротким рухом настромив її на вказівний палець правої руки…

— Пан Сулятицький, — пан Адамек, опустивши пальці правої руки донизу, став швидко перебирати ними, — побіг до бейлер—бея…Пан Сулятицький — здрайця, яничар, падлюка, лайно…

З усіх цих слів татари второпали, напевне, тільки одне: «яничар», — але їм було досить і цього.

Пан Адамек за допомогою жестів розповів і про те, що вони передали листа від Амета Киримли кафському бейлер—беєві і що той бейлер—бей дуже розгнівався…

Знов настала тиша.

І тут розбійницький ватажок підвівся зі свого каменя й попростував до пана Адамека. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очі стали люті, аж безтямні. У руці він тримав ножа…

«Це — смерть», — похолов пан Адамек і беззвучно зашепотів «Те деум…»[153]

Амет вхопив пана Адамка за барки, і довготелесий поляк, на дві голови вищий від татарина, з мимовільним подивом відчув, як багато сили в м'язах розбійницького отамана. Але пан Адамек не схитнувся.

Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, і поляк зрозумів, що від нього вимагається, аби він став на коліна.

Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Він волів прийняти смерть стоячи.

Амет вигукнув знову, рвонув пана Адамка за жупан — полетіли ґудзики…

І тут з кутка почувся дружний плач… Це ридали пан Влодзімеж та пан Євгеніуш. І панові Адамку враз пригадалися побачені ним при вході до печери дві обстругані палі. Ось для кого вони…

Несподівано для себе пан