"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— І шкідливу для моїх співвітчизників?

— Природно.

Рудін пильно подивився на Каждана, відчув, що за запитанням хлопця прихована не наївність, а щось інше, їхні погляди зустрілись. Голубі очі Каждана набули стального відтінку. Він відкинувся на стільці, ніби хотів краще роздивитися Рудіна.

— Скажіть… з власного досвіду, — повільно заговорив Каждан. — Це ж, мабуть, нелегка справа допомагати ворогам і шкодити своєму народові?

— Що, що? — не повірив своїм вухам Рудін. — Що ви сказали?

— Те, що ви добре чули. Можу лише додати: робота ця, певно, не тільки важка, а й підла.

Рудін не знав, як йому повестися, як реагувати на те, що сталося. Як сумлінний служака «Сатурна» він повинен негайно викликати конвой і відправити хлопця назад у табір, де його виживуть з світу. Але Рудін сухо спитав:

— Незрозуміло, навіщо ви дали згоду на цю роботу?

Важко дихаючи і дивлячись на Рудіна ненависними очима, він сказав:

— Скажу… скажу… Дуже хочеться повернутися на Батьківщину. А інших способів нема…

Рудін, побачивши, що хлопець уже не володіє собою, спокійно сказав:

— Але тоді ви поводитесь по-дурному. Вам треба було до кінця грати роль людини, яка погодилась працювати у нас. А ви одразу розкрили свої карти і, сподіваюсь, розумієте: тепер розраховувати на щось хороше ви не можете.

Стальний блиск в очах хлопця згас, він важко дихав, опустивши голову.

— Я не міг… — тихо сказав він. — Побачив вас, ситого, вродливого, задоволеного собою, і не зміг… зірвався. Робіть зі мною, що хочете.

Рудін подивився на нього, боячись виявити своє хвилювання, і абсолютно не знав, що робити, в усякому разі, тепер, у цю хвилину.

Нарешті він викликав конвойного й наказав відвести полоненого в комендантське приміщення.

Уже біля дверей Каждан обернувся і з глумом і ненавистю подивився на Рудіна. Конвойний штовхнув його у спину.

Після цього Рудін дві години розмовляв з іншими полоненими, але весь цей час пам'ятав про Каждана і думав, що з ним робити. Кінець кінцем прийняв тверде рішення.

Рудім зайшов до Андросова і розповів йому про Каждана. Домовились, що наприкінці дня (за цей час Каждан, треба сподіватися, всебічно обдумає своє становище) Андросов викличе його до себе й проведе допит так, нібито вранці його не було. Вони розраховували, що Каждан, зрозумівши свою помилку в Рудіна, постарається виправити її в Андросова і скаже, що він хоче працювати в «Сатурні» і готовий виконати будь-яке його завдання. Тоді Андросов направить його в школу. Ну, а якщо він не зрозуміє, що його хочуть врятувати й надати йому змогу повернутися на Батьківщину, тоді хай нарікає на себе. Більше Рудін нічого зробити для нього не міг. Заради нього накликати на себе підозру він не має права: надто велику й важливу роботу йому ще належить тут виконати.

В кінці робочого дня Андросов зайшов до Рудіна.

— Все в порядку, я відправив його до школи.

— Він усе зрозумів?

— Гадаю, що ні,— сумно посміхнувся Андросов. — Я подумав: якщо він зірвався у вас, він може зірватися і в школі, а тоді нам з вами буде погано. Дуже хороший хлопець, але надто імпульсивний. Брати його в спільники навіть на час навчання в школі небезпечно. Я сказав, що співробітник, який розмовляв з ним вранці, просто не зрозумів його, і одразу почав його умовляти. І він погодився. Він, мабуть, вирішив, що ми обидва йолопи і що він нас переграв. Він навіть просив передати вам своє вибачення за те, що ввів вас в оману. І він, звичайно, здасться першому ж міліціонерові.

Після цього випадку Рудін і Андросов ще не раз скористаються таким способом повернення полонених на Батьківщину.

Пам'ятаючи про головну свою мету, Рудін робив усе, щоб зблизитися з Фогелем — начальником школи, який відав також агентурним зв'язком. На самому початку він зробив прикру помилку, якої не міг виправити і досі. Винен у цій помилці був Андросов, бо він охарактеризував Фогеля як дуже примітивного, типового наці середньої руки. І коли у Рудіна з'явилась перша можливість поговорити з Фогелем, він насамперед пустив у хід елементарні лестощі.

— Я бачу, яку колосальну роботу ви проводите, — сказав йому Рудін, — і дивуюсь, чому вам не присвоєно вище й достойніше звання.

Фогель уважно подивився на нього і сказав:

— Звання — це не більше як приставка до імені. А розуму людині воно нічого не додає.— Він холодно усміхнувся. — А іноді й відбирає. Це коли людина відхопить непосильне їй звання.

— Але я бачу тут людей, — вів далі свою лінію Рудін, — які виконують значно меншу роботу, а звання мають високе. Я цього не розумію.

— В такій справі, як наша, — серйозно сказав Фогель, — банк підраховують після гри. А в справжній грі генерали й фельдфебелі мають однакові шанси. Успіх вирішує уміння грати.

Рудін уже зрозумів, що Фогель зовсім не такий примітивний, яким здавався Андросову.

Увечері співробітники «Сатурна» дивилися кінофільм. Мабуть, з метою покращити їхні знання про Росію, показували зварганену німцями сентиментальну, банальну картину з життя російського композитора Чайковського. У залі, де демонструвався фільм, Рудін опинився поруч з Фогелем. Уже на початку фільму Фогель став кидати глузливі репліки. А в середині фільму він торкнув Рудіна за руку і тихо сказав:

— Хоч яка мила наша кінозірка Зара Леандер, та чи не краще цей вечір провести в товаристві натуральних зірок?

— Згоден, — відповів Рудін.

Вони вийшли на вулицю й попрямували до центра міста. Вечір був ніжний, теплий, і, наче на замовлення, чорне оксамитове небо було густо всіяне зорями. На вулицях жодної душі. Єдиний звук — ковані кроки патрулів. Патрулі раз у раз