"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Ця наша пильність мені набридла, — розсміявся Фогель після чергової зустрічі з патрулем. — Ходімо в міський парк, посидимо, у мене там є уподобане місце.

Незабаром вони вже сиділи на лавці біля ставу під високою скрипучою сосною.

— Люблю слухати цю сосну, — сказав Фогель. — Вона мовби крекче від старості, але погляньте, яка ще міцна. Є отакі старі: переживуть інших молодих, а крекчуть, крекчуть, щоб усі знали про їхню старість і поважали її…— І без паузи спитав: — Що ви скажете про цей фільм?

— Що ж тут скажеш? Погано, дуже погано, — не кваплячись відповів Рудін. Творці цієї картини блукали в пітьмі і йшли на світло, яке вони самі засвітили.

— Я не зовсім вас зрозумів, — сказав Фогель.

— Фільм про Чайковського — це фільм про Росію, — вів далі Рудін. — А вона для авторів картини — пітьма. І щоб вибратися з цієї пітьми, вони вдалися до дешевої сентиментальності — це завжди діє; вульгарна пісенька теж діє, нерозділене кохання — теж вірний козир. І, скажіть, яке значення має для тих, хто слухає музику великого Чайковського, щасливою чи гіркою була його особиста доля?

— Я теж думав про це, — сказав Фотель. — Між іншим, у мене дома є кілька пластинок; його музика вражає своєю чистотою, особливо Третя симфонія. Коли я бачу тутешні пейзажі, завжди чую цю музику. І про головне, заради чого він жив, автори фільму умудрились нічого не сказати… — Фогель раптом засміявся. — Наша робота в чомусь буває схожа на цей фільм. Діємо ми в Росії, а основної її специфіки не враховуємо або, чесно кажучи, не знаємо її.

Рудін промовчав.

— Ви не образитесь, якщо я поставлю вам одне запитання? — спитав Фогель.

Рудін мовчки кивнув.

— Ви прийшли до нас за велінням розуму, совісті, душі чи обставин?

— І те й інше, — не роздумуючи, відповів Рудін. — Тільки обставили були, мабуть, лише прискорювачами головного процесу.

— Ви все-таки німець, вам, мабуть, важко працювати з Андросовим?

— Ні, хоч він людина, яку привели до вас головним чином обставини, але не тільки обставини війни, а його довоєнного життя, коли його образили.

— Так, так, я в курсі,— сказав Фогель.

— Мені здається, Андросов — дуже надійна постать.

— А коли обставини зміняться, тоді як? — швидко спитав Фогель.

— Які обставини?

— Ну… хід війни?

— Та що ви, пане Фогель! Назад йому всі шляхи відрізані. На тому боці його чекає тільки одне: розстріл або шибениця.

Рудіна насторожило останнє запитання Фогеля. Це, мабуть, схоже на ділове промацування.

— У вас є сім'я? — запитував далі Фогель.

— Тільки батько, через нього я і не одружився.

— Як це так?

Рудін розсміявся.

— Він ревнував мене до всіх моїх дівчат, існуючих і неіснуючих. Коли я вчився і потім, коли жив у Москві, кожен його лист починався запитанням: чи не проміняв я на спідницю його вірну батьківську любов. Іноді, особливо в юності, мені ці його ревнощі здавалися патологічними, а потім я до них звик і якось примирився. Я подобався жінкам і без одруження і кінець кінцем сам прийшов до думки, що з одруженням краще почекати і довше пожити, як кажуть, собі на втіху.

— А у мене є дружина, — задумливо сказав Фогель, — і розлука з нею мені важка.

— От цього і я боявся.

— Ми повінчалися в день, коли наші війська вступили у Францію, — почав розповідати Фогель. — Через місяць я вже був у Парижі. Вона туди до мене приїжджала. Ви ніколи не були в Парижі?

— Ні.

— По-моєму, найкраще місто на землі. Воно створене для кохання. Ми з Ренатою провели там незабутній час. Тоді з Парижа все здавалося інакшим, навіть подальший хід історії, навіть Росія з її грізною таємничістю. Ми з Ренатою вирішили тоді, що в нас буде дитина і ми назвемо її Адольфом. Але, на жаль, виявилось, що вона не зможе родити. Я не повірив своїм лікарям, показав її французьким. Вони сказали те ж саме. От так скоро прийшло до нас перше горе…

Фогель розповідав усе це з типовою німецькою сентиментальністю, в якій для нього органічно зливались і історія Німеччини, і нездатність дружини до дітонародження, і їхня фанатична любов до Гітлера, що його ім'ям вони хотіли назвати сина.

Рудін слухав Фогеля з величезною цікавістю, бо в його розповіді була не тільки ця одвічна німецька сентиментальність, у ній відчувалося значно важливіше — настрій сліпого посіпаки гітлеризму.

— Ви сказали — перше горе. Потім сталося що-небудь ще? — співчутливо спитав Рудін.

Фогель зітхнув.

— Потім почалася ця війна.

Вони помовчали.

— А чому ви не викличете дружину сюди? Адже це нібито дозволяється? — спитав Рудін.

Фогель розвів руки:

— Що ви, Крамер! Вони ж не уявляють, у яких собачих умовах ми тут живемо. Сьогодні я одержав листа. Дружина просить мене не засиджуватись допізна в коктейль-барах, як я це робив у Парижі.— Фогель засміявся. — А минулого тижня вона прислала мені французький екстракт для ванни, пише, що він робить шкіру оксамитною. Ви розумієте, Крамер, з якого неба Рената дивиться на наше життя в тутешніх умовах? Вона виросла в родині, де панує переконання, що перша ранкова кава має бути подана в ліжко.

— Вона з багатої сім'ї?

— Так. Дуже. Коли я одружився, товариші називали мене щасливчиком. Тоді і я так думав. А тепер знаєте, що я думаю? Перед обличчям війни всі рівні, а багаті