Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

цьому самому місці, де тепер сиджу я, і був такий самий теплий вечір, як сьогодні, і падре марно визирав з вікна й чекав знаку, що справа вдалася, – засвічених свічок у трираменному свічнику в п’ятому вікні праворуч, на другому поверсі, – це вікно в герцогській ложниці; тож коли замість цього з брами вимарширувала ціла когорта герцогових посіпак, батькові не залишилося нічого іншого, як узяти ноги на плечі.

– Перебраним за жінку, – уточнив Петр і здригнувся від думки: «Справді, він не дуже був у цьому досвідчений, як сказав Джованні, і через те, – на випадок невдачі, – забув підстрахувати себе, приміром, тим що не наказав варті біля брами Сан П’єтро пропустити самотнього вершника, який скаже, приміром, таке гасло: «Vedi Napoli, e poi muori!»[89]

– Так, перебраним за жінку, – підтвердив Джованні, і Петр помітив, як у нього тремтить борлак, що завжди було ознакою його великого хвилювання. – Приказка, яку ти щойно навів, дотепна, але не завжди вбережешся від розмірковувань, що могло б бути сьогодні, якби раніше щось відбулося інакше. Якби того разу моєму батькові, котрий знав, що робить, дбаючи виключно про успіх та щастя Страмби, вдалося отруїти герцога, цього злочину не довелося б робити тобі, людині низького походження і, що найгірше, – чужинцеві. Ми – два півні на одному смітнику і не можемо обидва робити одне й те саме. Через те ми розділимо свої ролі: я сяду на трон, а ти ляжеш на хрест святого Андрія, який використовують, четвертуючи негідників, котрі посягали на життя правителів. Погодься, що це – розумне рішення.

Петр не був настільки нетямущий, щоб не розуміти як слід сенсу цих слів.

– Що ти мелеш? – здивувався він.

– Я знаю, що кажу, – відповів Джованні. – Спробуй довести суду, перед яким ти станеш, що ти не звелів прибрати герцога отрутою, яку слуга, котрий куштус його трунок перед самим сном, уже впродовж двох місяців уживає щодень, постійно збільшуючи дози, щоб у нього виробився проти неї імунітет. Ти програв, Петре, цього разу остаточно. Герцог, який невідомо чому так раптом тебе уподобав, уже мертвий. Поглянь.

Джованні показав пальцем на герцогський палац, й охоплений жахом Петр побачив в одному з вікон на другому поверсі, можливо, в п’ятому праворуч, засвічений трираменний свічник. Водночас звідкись здалеку долинули постріли.

Джованні підвівся.

– А тепер, здасться, спустив дух і твій шляхетний приятель і начальник, капітан д’Обере, якого порішили мої доблесні кадети, котрих ти так самовіддано навчав військового мистецтва. – І він покликав гучним голосом: – Усі до мене!

Петр мовчки зацідив його в підборіддя тим сильним ударом, при якому кулак і щелепа, зіткнувшись, видають такий звук, наче сокира розколює міцне поліно, і Джованні, навіть не кавкнувши, звалився назад у крісло, з якого щойно підвівся, а Петр тієї ж миті, коли до кімнати вдерлися лакеї в червоному, озброєні дрючками, і кинджалами, і піками, і кочергами, і сокирами, вискочив на підвіконня відчиненого вікна; однак тераса під ним виявилася заповненою трьома рядами блакитних алебардників міської гвардії, котрі дисципліновано, всі, як один, клякли на праве коліно й спрямували вгору гостряки своєї зброї, вперши її у підлогу, щоб Петр наштрикнувся на них, якби наважився вистрибнути з вікна.

Петр обернувся обличчям до кімнати.

– Будь проклятий, Джованні, не як злочинець, а як пацюк! – закричав він, пересилюючи гуркіт стрілянини, що долинала сюди з герцогського палацу. – Будь проклятий не як чоловік, а як хлопчисько, будь проклятий і нехай після смерті тебе вкинуть у смердюче багновище на самому краю пекла, де гниють і ковтають пшінку самовпевнені дурні, будь проклятий, нащадку Федеріго, котрий у цю хвилину блюс від огиди до тебе іі перевертається в домовині!

Викрикуючи останні слова вже на льоту, Петр, мов стріла, кинувся головою вперед, у натовп лакеїв, котрі повільно і обережно наступали на нього, і заходився молотити довкола себе кулаками й копати на всі боки ногами. Йому пощастило вихопити кочергу в одного з лакеїв і збити нею на підлогу двох напасників, і він на якусь мить став господарем на бойовищі, бо слуги позадкували до дверей, а відтак кинулися навтьоки; але тут на сцені з’явилося кілька гвардійців, які до цього чатували під вікном.

– Будь проклятий! Будь проклятий! – кричав Петр, коли його, хоч як відчайдушно він пручався, виволокли в коридор, тьмяно освітлений ліхтарем, котрий тримала Фінетта, що стояла віддалік біля сходів, тим часом як лакеї лупцювали його своїми дерев’яними й залізними знаряддями. – Будь проклятий! – ревів Петр, напружуючи останні сили, непритомніючи, але не перестаючи боронитись і проклинати, коли його, залитого потом і кров’ю, яка юшила з розбитих губ і надірваного вуха, несли в підземелля слизькими крученими сходами.

Фінетта йшла попереду з ліхтарем у руці й зупинилася біля відчинених залізних дверей темниці.

– І ти будь проклята, шльондро із шльондр! – кинув він їй у зблідле обличчя, але тут же пролетів у проріз дверей і розпростерся на мокрій долівці; перше ніж він устиг підвестись бодай навколішки, двері зачинилися і в замку скреготнув ключ.

Темниця була така вузька, що, розкинувши руки, Петр торкнувся протилежних стін. У непрозірній пітьмі він ледве намацав кам’яний виступ, котрий, очевидно, правив в’язням за ложе, і, знесилений боротьбою та побоями, тільки-но ліг на ньому, як відразу ж поринув у непритомний сон.

Йому снилося, що він лежить у ліжку в покої номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» і Фінетта щойно принесла йому сніданок, запевняючи, що страва не отруєна, що вона термосить його за плече, аби розбудити, бо він удає, ніби спить, бо йому не хочеться ні їсти, ні розмовляти з нею, ні навіть бачити її, і що, вдаючи так, він і справді заснув, і в цьому вдаваному сні йому верзлося, наче він сидить у бібліотечній залі српновського замку, поринувши в читання Псалтиря, і