Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Прокинься, вайло, вставай, lazzaroni, опам’ятайся, якщо тобі дороге життя, заради Божого милосердя! – схвильовано шепотіла вона й, схопивши своїми дужими руками за борт його камзола, притягла до себе і примусила сісти. Надірване вухо при цьому заболіло так сильно, що Петр прочумався остаточно й побачив, що він знову в підземній темниці, освітленій тепер ліхтарем, який висів на гаку, забитому в товстий мур, а над ним схилилася Фінетта й намагалася допомогти йому звестися на ноги.
– Шльондро! – вилаявся він.
– Не лайся, imbecille, babbaccio, дурню, бовдуре, бо я хочу тебе врятувати! Ось твій ремінь, шпага, плащ, капелюх, швидко одягайся, мерщій, графа нема, він у палаці, я послала до нього лакеїв і лишилася вдома сама! Любий мій, зберися на силі і вставай!
Вона зняла ліхтар з гака й пішла до відчинених залізних дверей, ваблячи його за собою.
Тремтячими руками Петр підперезався ременем, накинув на плечі плащ і, похитуючись, рушив за нею, усе ще відчуваючи тягар у голові й біль у побитому тілі.
– Я відведу тебе до своєї приятельки, – виразно прошепотіла Фінетта, – вона мешкає за via Romana й заховає тебе, а коли тут усе заспокоїться, ти зникнеш із міста.
До запамороченої Петрової голови поволі поверталася ясна свідомість.
– Ні, дістань мені коня, і я поїду негайно, – мовив він, підіймаючись разом з Фінеттою крученими сходами.
– Божевільний, як же ти проскочиш у браму?
– Я знаю пароль, – відповів Петр. – Коня мені, коня, більш нічого, тільки коня!
– Ти одержиш коня, – пообіцяла Фінетта, майже бігцем поспішаючи поруч нього темними й тихими коридорами старого палацу. – 3 настанням сутінків граф наказав приготувати собі коня з повним дорожнім спорядженням, і кінь і досі стоїть у стайні, бо про нього всі забули. – Вона раптом зупинилася. – Тихіше, – прошепотіла й різко штовхнула Петра в нішу, повз яку вони саме проходили, а сама пішла далі; за поворотом коридора раптом блиснуло світло й виринула постать дебелого лакея в червоному; як і Фінетта, він скрадався з ліхтарем у руці.
– Що ти тут робиш? – гостро запитала його Фінетта. – Я тобі наказала стерегти головний вхід.
– Мені причулися голоси, і я пішов подивитися, – відповів лакей. – Я й справді чув тут голоси, синьйоро. З ким це ви розмовляли?
– Сама з собою, merdaiuolo,[90] – відповіла Фінетта й звідкись, мабуть, із зборок своєї спідниці, вихопила маленький гострий кинджал, і лакей не встиг навіть писнути, як кинджал увігнався йому в серце аж по саму колодку; він упав мов підтятий. – Виходь, повітря знову чисте, – сказала Фінетта Петрові, старанно витираючи лезо кинджала об рукав убитого лакея.
Вони пішли далі.
– А без цього не можна було обійтися, Фінетто? – запитав Петр з легким докором. – Для цього merdaiuolo, як ти його влучно назвала, вистачило б і одного мого удару кулаком у підборіддя.
– Та невже? – глузливо перепитала Фінетта. – Який же ти розумник! Це щоб він за хвилину очуняв і пішов поскаржитись на мене графові? Ні, тепер, коли йому капець, я зверну все на нього, що це він допоміг тобі втекти, а я в праведному гніві вдарила його кинджалом. Ти не можеш собі навіть уявити, яку я розіграю тут комедію і які сльози литиму від обурення через твою втечу. Життя – сувора штука, і треба бути обережним, і пильнувати за собою, і лишати собі шлях до відступу, якщо не хочеш ускочити в халепу.
Тим часом вони вже вийшли на подвір’я.
– Постій тут, я виведу коня, – сказала Фінетта й щезла у темряві, розсіяній світлом молодого місяця. За хвилину вона повернулася, ведучи за вуздечку високого коня в яблуках, якого майже не було видно, так він був обвішаний подорожніми мішками, але в його чудових якостях не доводилося сумніватись; очевидно, Джованні добре підготувався на той випадок, коли б замах не вдався і йому довелося б наслідувати приклад свого батька.
– Дякую тобі, я ніколи цього не забуду, – сказав Петр, міцно обійняв Фінетту і