Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Це неможливо, – відповів капітан, – адже так повелося із давніх-давен – посилати молодих хлопців на військову службу, а їхні родичі настільки впливові, що скоріше виживуть звідси мене. A propos,[84] я сподіваюсь, ви такий же спритний фехтувальник, як і стрілець?

Петр, який був уже трохи напідпитку, відказав:

– Виставте проти мене дев’ять своїх найкращих фехтувальників, і я сам-один упораюся з ними й покладу їх у ряд зліва направо або, якщо хочете, справа наліво.

– Усього дев’ять? – здивувався капітан. – Мені це подобається, я завжди казав, що скромність прикрашає людину. Ага, щоб я не забув, у мене є для вас лист від однієї дами.

– Від якої дами? Від принцеси? – запитав Петр.

– Звідки мені знати? – знизав плечима капітан, відкриваючи сумочку з позолоченої шкіри, яка висіла в нього на плечі. – Мені його передала така маленька, товстенька, зизоока, гелготлива, як гуска, особа.

– Bianca matta?

– Так, Bianca matta, – ствердно хитнув головою капітан. – Як на мене, ця Б’янка не така вже й matta, не така ідіотка, як про неї думають.

Він добув із сумочки кисет з м’якої оленячої шкіри, з нього – записник у саф’яновій оправі, а з записничка – маленький, акуратно складений і червоною печаткою заліплений аркушик.

– Voilà,[85] – сказав капітан, подаючи його Петрові.

Написана зграбним дівочим письмом цидулка звучала так: «Не сумуй, я люблю тебе. Ізотта».

Петр уже чотири місяці служив ад’ютантом капітана д’Обере, коли його якось розшукав у казармах лакей у червоній лівреї, з зображенням срібної ноги в наголіннику між двома зірками та з девізом «Ad summam nobilitatem interni» на рукавах, і передав листа, в якому граф Джованні Гамбаріні вишуканими зворотами висловлював жаль із приводу того, що громадські обов’язки заважали йому останнім часом підтримувати з Петром постійні дружні стосунки, як це бувало раніше; і все ж йому вдалося вивільнити бодай сьогоднішній вечір, тож якщо Петрові не дуже неприємно за келихом вина бодай на кілька хвилин віддатися споминам про минулі часи, Джованні буде вельми радий побачити його між пів на дев’яту і дев’ятою годиною.

Петрові ця пропозиція й справді була неприємна, бо відтоді, як Джованні почав удавати з себе велике цабе, він йому дуже спротивився, та оскільки в нього не залишалося ані найменшого сумніву, що Джованні запросив його зовсім не для того, аби згадати, як вони допомагали Франті ловити бліх чи як на них у лісі напали розбійники, він відповів чемно й коротко, що прийде дуже радо.

Через півгодини герцог запросив його до свого невеликого кабінету поряд із покинутими appartamento della Duchessa[86] на партію в шахи.

Останнім часом він виглядав дуже зле, став брезклим, обличчя, раніше добре доглядане, зблідло, пожовкло, і це справляло враження, що жир, який він накопичив у собі, теж пожовк, як пожовкла масть у рукавичках, котрі свого часу герцогиня Діана послала королеві Франції. Герцог тільки через силу нахилявся над великою шахівницею, за яку він сів разом з Петром, і грав так неуважно й погано, що Петр змушений був мобілізувати все своє мистецтво комбінації і розум, щоб підтримати в своєму вельможному суперникові думку, ніби йдеться про серйозний поєдинок, і довести гру до пристойного завершення. Зрештою герцог не помітив навіть однієї, вигідної для себе позиції, яку йому підстроїв Петр, і коли виявилося, що Петровій турі і пішакові протистоїть тільки його слон, він хотів визнати свою поразку.

– Кінець, я програв, – зітхнув він і, відхилившись від шахівниці, важко наліг на бильце крісла на знак того, що партію закінчено.

– Дозволю собі не погодитись з вашою високістю, – заперечив Петр. – Якщо слон вашої високості стоїть на діагоналі, куди його ваша високість завбачливо поставила, щоб мати змогу оголосити мені шах, якби я загрожував йому турою і якби мій король рушив з місця під захист свого пішака, то мені не лишилося б нічого, як до віку вічного переслідувати його турою. Це не поразка, ваша високосте, це явна нічия.

– Так, нічия, і навіть, як ви кажете, явна, – нерішуче погодився з ним герцог. – Ніякої перемоги, тільки непевний страхітливий кінець, як того й заслуговує посередній гравець мого рівня. Чи, може, на вашу думку, я не посередній гравець?

– Так, ваша високосте, дякувати Богові, ви лишень посередній гравець, – відповів Петр.

Вражений герцог ледь помітно почервонів і закашлявся.

– Дякувати Богові, кажете? А я гадав, що вам неприємна будь-яка посередність, Петре Куканю. Чи, може, це не так? Тоді я в вас помилився.

– І все-таки я зважусь наполягати на своїй думці, – сказав Петр. – Шахи – не тільки найдотепніша, але й найважча з усіх ігор, і той, хто хоче в ній досягти рівня, вищого за посередній, мусить віддати цьому чимало часу й аж ніяк не менше сили, ніж під час занять такою корисною і чудовою наукою, як, скажімо, математикою або геометрією; тут усі зусилля йдуть на опанування тільки гри й нічого іншого, тільки гри. Через те посередність при грі в шахи, як це відзначав уже Кастільйоне, – єдино і виключно, – на відміну від усіх інших сфер людської діяльності, – достойніші похвали, ніж майстерність.

Герцог якусь хвилину сидів мовчки, заплющивши очі, немовби поринув у сон.

– Я сумніваюся, чи ця максима стосується й правителя. Правитель,