Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Ви мастак, синьйоре, і я нітрохи не дивуюсь, що наша petite princesse[77] утратила через вас розум, – сказав він, коли вони цокнулися й перехилили по келишку міцного трунку, котрий Петр пив уперше в житті.
– Саме про цю petite princesse я й хочу з вами поговорити, – сказав Петр. – Ви, звісна річ, здогадуєтесь, капітане, що я прийшов на ваш плац зовсім не для того, аби випнутися перед вами чи похвалитися своїм стрілецьким мистецтвом перед вашими людьми.
– Цілком можливо, – відповів капітан. – Однак ви це зробили, і дуже добре, що ви це зробили. Як на мене, за даної ситуації ви нічого кращого й не могли зробити.
– Але для мене зараз важливе тільки одне – щоб ви розповіли, куди відвезли принцесу Ізотту, – сказав Петр.
– Якщо це вас так цікавить, то будь ласка, – відповів капітан. – Я допровадив її до Феррари, до будинку архієпископа Феррарського.
Петр підхопився із стільця.
– Дякую, мені цього досить, – сказав він. – Я їду.
– Куди? – здивувався капітан.
– В Феррару, parbleu,[78] – відповів Петр.
– А чого? Хочете викрасти принцесу?
– Мабуть, бо нічого іншого мені не лишається, – сказав Петр.
– Про мене, викрадайте, – знизав плечима капітан. – Тільки її в Феррарі вже немає. Коли я вирушав назад, герцогиня з дочкою теж від’їздили з Феррари під охороною людей архієпископа.
– Куди? – запитав Петр.
– Ви будете сміятись, але цього я не знаю, – відповів капітан. – Parole d’honneur,[79] я не маю про це аніякісінького уявлення. І, щиро кажучи, нітрохи не дивуюсь, що вони вчинили саме так, як вчинили, – адже вони чудово знають мосьє П’єра Кюкан де Кюкан, і їм вистачить пальців обох рук, аби вирахувати, що якби мосьє де Кюкан знав, де переховується princesse, то він зробив би те саме, що тільки-но нахвалявся зробити.
Петр знову сів.
– Sacrés mille tonneres de nom de Dieu de nom de merde![80] – раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу.
Капітан засяяв, блиснувши в усмішці всіма своїми тридцятьма двома чудовими зубами.
– Мосьє вміє лаятись по-французькому, як перевізник корів з острова Лув’єр, і за це ми повинні випити.
Вони випили, й капітан провадив далі:
– Ну, хоч те, про що ви хотіли довідатись, ви не довідалися, але я сказав би. що ваш візит до казарми не був таким уже й марним. Saprebouiffre, П’єре, ходіть до нас на службу. Не станете ж ви мені забивати баки, що людині вашого масштабу до вподоби натирати двірський паркет, танцювати сальтареллу й чекати, чи не повернеться принцеса, тим часом як усі кплять собі з ваших титулів Arbiter rhetoricae або j’sais pas de quoi.[81] Невже ви ще й досі не усвідомили, хто ви? Ви – символ, П’єре, славний навіть поза межами Страмби, а що вам із того? Начхайте на всі ці дурощі й ходіть до нас, де ви потрібні, сюди, до війська. Я призначу вас своїм ад’ютантом з платнею сто п’ятдесят скудо на місяць. Ваше становище при дворі, – та ви, мабуть, і самі це відчуваєте, – дуже непевне, а так ви матимете міцну опору у війську, – гадаю, вам не треба докладно пояснювати, що це означає, та й для нас буде щастям, коли в нас з’явиться особа, така популярна, як ви. Герцог неодмінно схвалить мій вибір, бо він розуміє, що військо – головна, а може, і єдина опора, на яку він може покластися, і все, що йде на користь нам, корисне і для нього. Тож випиймо за це.
Вони випили.
– Перше ніж я скажу вам «так» або «ні», капітане, – відповів Петр, – поясніть мені, чому ви, начальник залоги, самі особисто муштрували й знущалися на плацу з того сердеги, який явно вперше в житті тримав у руках зброю? Невже в вас для цього немає відповідного чину?
Похмурнілий капітан якусь хвилину розгладжував свої вуса, а тоді відповів:
– Як завжди, sacré Pierre,[82] ви влучили в самісіньке око. Цей сердега, як ви його назвали, не звичайний рекрут, а син синьйора Антоніо Цанкетти, одного з найбагатших громадян Страмби, і прислав його на мою голову з рекомендаційним листом ваш copain[83] граф Гамбаріні, який відтоді, як ви вирятували його з халепи, росте й набирає сили, тим часом як ви скнієте. Я не люблю його, і він мені не подобається. Ви йому довіряєте, мосьє де Кюкан? Мене це дуже дивує. Мені не до вподоби, коли він присилає сюди таких хлопчаків, як молодий Цанкетта. Таких недолугих кадетів, як він, тут у нас декілька, але тільки я один умію дати собі з ними ради, решта перед ними плазують, а це псує дисципліну й викликає невдоволення. Ви теж дасте собі з ними ради, П’єре, і через те ви мені потрібні – я довірю їх вашій спеціальній опіці й дам вам усі повноваження, щоб ви поганяли їх і щоб вони як слід відчули, чим пахне вояцьке ремесло.
– Чому ж тоді ви їх не