Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

Де таке видано? Ця людина була не старою, не хлопчиком, а чоловіком у розквіті сил. І те, що він був такий зрілий і дужий, надавало його жестові особливої, проникливої ніжности. Він разом з тими, що жили поряд з ним і з якихось їм одним відомих причин обрали саме його чинити це таїнство; хай вони ще не знали як будувати й накривати споруди дахом, адже вони вміли лише громадити камінь до каменя, складати стовпи на ділянці землі, де вершив таїнство могутній чоловік. Ці нехитрі стовпи не могли дати при воду до зарозумілости. Нори тварин або гнізда птахів свідчать про більшу хитромудрість і майстерність. Але вони служать лише для певної мети — бути притулком і місцем для виведення потомства. Простір, заставлений стовпами, не служив ні притулком, ні місцем для виведення потомства. За задумом він був для вищого, піднявшись від життєвого споживання до шляхетної потреби, адже кому ще в природі спало на думку з любов'ю піднести оберемок квітів до сонця, що сходить.

Від напруженого вдивляння у все, що стояло навколо, голова моя горіла, немов від жару, тоді як в моїй душі, залюбленій до всього навкруг, я не хотів спинятись. Я почув, як професор сказав, що ми все вже оглянули й час підійматися з підвалу, а потім ще й на гору на руа Жоао де Кастільйо, де дами Кукук вже чекали нас до сніданку.

- Справді, за цим оглядом можна було забути про все на світі, — сказав я, хоча ні на мить ні про що не забував а, навпаки, вважав, що ходіння по музею — лише підготовка до повторного побачення з матір'ю та донькою, так само як розмова з професором Кукуком у вагоні-ресторані була підготовкою до огляду музею.

- Пане професоре, — сказав я, намагаючись вимовити щось на кшталт заключної промови. — За своє порівняно коротке життя я бачив не так вже й багато музеїв, але те, що ваш музей один із найцікавіших і найзахоплюючіших — у мене не викликає сумніву. Країна і місто мають дякувати вам за те, що ви створили цей музей, а я — за ваш особистий супровід під час огляду. Дякую і вам від усього серця, пане Уртадо. Ну хто б ще міг так чудово відновити цього бідолаху динозавра або смаковитого гіганта мурахоїда? Та хоч як прикро мені звідси йти, а все таки ми не маємо права примушувати сеньйору Кукук і мадмуазель Зузу на нас чекати. Мати й дочка — це предмет, гідний роздумів. Брат і сестра, звичайно, теж чарівне поєднання. Але мати й дочка, я говорю це відкрито, хоча ризикую видатись аж надто захопленим, мати і дочка — найчарівніша двоєдність на нашій планеті.

Розділ восьмий

Отже, переді мною відкрилися двері дому, де жила людина, що до глибини душі потрясла мене своїми розмовами, дому на горі, до якого я, зупинившись у нижньому місті, вже не раз звертав свій погляд і який став для мене ще привабливішим завдяки неочікуваному знайомству з його мешканками — матір'ю та донькою. Канатна дорога, розхвалена паном Уртадо, й справді швидко та зручно доправила нас нагору, майже до самої руа Жоао де Кастільйо, тож за кілька кроків ми вже стояли перед віллою Кукуків — білим будиночком, як майже всі будинки тут на горі. Перед ним зеленів невеликий газон з клумбою посередині, а всередині цей дім виявився скромним житлом ученого, що за своїми розмірами і оздобленням різко контрастував з розкішшю мого житла в цьому місті, так що я не без почуття поблажливости розсипався в похвалах чудовому краєвидові з вікон будиночка й затишку його кімнат.

Щоправда, невдовзі це почуття, заглушене іншим, ще яскравішим контрастом, поступилося місцем навіть певному остраху, а саме при появі господині будинку сеньйори Кукук да Крус, яка вітала нас, точніше мене, на порозі своєї маленької скромної вітальні з такою гідністю, ніби її оточувала пишність княжих палат. Враження, яке напередодні справила на мене ця жінка, при новій зустрічі ще посилилося. Вона подбала про те, аби постати переді мною в іншому туалеті. Сьогодні на ній була сукня з чарівного білого муару з витончено скроєною й дуже пишною спідницею, вузькими, закладеними в складки рукавами й чорним оксамитовим шарфом на високій талії. Старовинний золотий медальйон прикрашав її шию кольору слонової кістки, яка своїм ледь жовтуватим відтінком, так само як і велике суворе обличчя між гойдливих сережок з підвісками, м'яко контрастувала зі сніжною білизною сукні. У пишному чорному волоссі, завитому над чолом у кілька пасм, сьогодні, коли вона була без капелюха, виразно поблискували срібні нитки. Зате як бездоганно збереглася стрункість її постави з високо піднятою головою й очима, майже втомленими від гордости, які дивилися на світ з-під напіврозплющених повік. Не приховую, ця жінка змушувала мене боятись, але завдяки тим же особливостям, які вселяли мені острах, і нескінченно мене приваблювала. Велич, яка доходила майже до похмурости, не була достатньо обґрунтована її становищем дружини вченого, хай і дуже заслуженого. Тут проступала назовні якась кровна, расова зарозумілість, що мала дещо тваринний характер і саме тому так хвилювала.

Я, звичайно, шукав очима Зузу, ближчу мені за віком і колом інтересів, ніж сеньйора Марія-Пія. Це ім'я я почув з вуст професора, який наливав нам портвейну з оточеної келихами карафки, що стояла у вітальні на столі, вкритому плюшевою скатертиною. Проте довго чекати мені не довелося. Не встигли ми пригубити свій аперитив, як увійшла Зузу й привіталася спершу з матір'ю, потім, цілком по-приятельськи, з паном Уртадо й насамкінець зі мною — явно з педагогічних міркувань, щоб я надто не зазнавався. Вона з'явилася прямо з тенісного майданчика в супроводі молодих знайомців, імена яких звучали на кшталт Куна, Коста і Лопес. Одного вона похвалила за гру, про інших відгукнулася досить зверхньо, з чого я зробив висновок, що себе вона вважає чудовою тенісисткою. Потім через плече поцікавилась, чи граю я в теніс, але оскільки свого часу у Франкфурті я тільки тулився до паркана, дивлячись, щоправда дуже зосереджено, на гру елеґантних молодих людей, та іноді, щоб трохи підзаробити, бігав за м'ячами, що далеко відлітали, й кидав їх гравцям або навіть клав їм на ракетку, до чого і зводився весь мій тенісний досвід, — я поспішив відповісти, що свого часу на майданчику замку Монрефюж, вважався непоганим партнером, але відтоді зовсім закинув теніс.

Вона знизала плечима. О, як я радів, що знову бачу