Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Так ми і зробили. У великій залі перед оленем тепер стояли школярі, десятирічні хлопці, а вчитель розповідав їм про цю тварину. Вони з однаковою повагою дивилися то на оленя, то на свого наставника. Потім їх повели навколо зали, де вздовж стін стояли скляні скрині з колекціями метеликів і комах. Біля цих колекцій ми не зупинилися й пройшли направо, в анфіладу різновеликих кімнат, де мали отримати повне, навіть надмірне задоволення від «пошанування природи у всіх її проявах», яким я хвалився, — адже ці приміщення були вщерть набиті творіннями природи, що вийшли з її лона й тепер постали перед поглядом, сповненим «симпатією» до всього: від найжалюгідніших і боязких спроб до гармонійно розвиненого і по-своєму досконалого. За склом було відтворено фраґмент морського дна, де кишіло первісне органічне життя, ще рослинне, яке, розростаючись, часом набувало непристойних форм. А поруч зберігалися поперечні розтини мушель із найнижчих шарів землі зі слідами згнилих мільйони років тому безголових молюсків, для яких вони служили захистом. Дивлячись на витончену обробку цих мушель зсередини, залишалось лише дивуватися, якою вправною була природа вже в ті доісторичні часи.
Нам траплялися окремі відвідувачі; вони придбали за загальнодоступною ціною вхідні квитки й тепер блукали без жодного супроводу, задовольняючись пояснювальними написами португальською мовою, якими були забезпечені експонати: скромне становище в суспільстві не давало їм права на особливу увагу. Вони з цікавістю озиралися на нашу маленьку групу, мабуть приймаючи мене за іноземного принца, якого шанобливо зустрічає дирекція музею. Не стану заперечувати, що мені це було приємно, до того ж я гостро відчував нез'ясовну принадність контрасту між моєю вишуканою елеґантністю й жахливою первісністю скам'янілих експериментів природи, з якими я вже встиг познайомитись, — усіх цих прадавніх раків, головоногих, плечоногих, давнезних губок і ще безкишкових морських зірок.
Найбільше хвилювала мою уяву думка, що ці перші спроби, в усіх своїх, навіть найабсурдніших проявах не позбавлені власної гідности й самоцілі, були, так би мовити, попередніми експериментами для створення мене, тобто людини, й це визначало ту стримано-підтягнуту поставу, з якою я знайомився з голошкірим, гостромордим морським ящером; модель однієї такої тварюки завдовжки з п'ять метрів плавала в скляному басейні. Цей красень, який в природі часто значно перевершував довжину моделі, був рептилією, але з риб'ячим тілом і трохи нагадував дельфіна, хоча останній і належить до класу ссавців. І ось ця істота, що коливалася між двох класів, витріщалася на мене, і хоча професор Кукук продовжував говорити про нього, та мої очі вже спрямовувалися до двох наступних приміщень, де, перетинаючи їх, за оксамитовими поручнями височіла велетенська постать — динозавр у натуральну величину. Музеї й виставки, зазвичай, пропонують нашій увазі надто багато, тоді як тихе, поглиблене споглядання якого-небудь одного з цієї безлічі виставлених предметів значно більше промовляло б до розуму й серця. Ось і виходить, що заледве підійдеш до одного експонату, як твій зір вже знаходить наступний та відволікає твою увагу; і так протягом усього огляду. Проте все це я кажу на підставі одноразового досвіду, бо згодом мені вже не доводилося відвідувати настільки повчальних закладів.
А щодо неймовірної істоти, досадливо відкинутої природою і настільки ж ретельно відновленою тут на основі розкопаних останків, то в цій будівлі, власне, не було жодної зали, яка відповідала їй за розмірами, бо динозавр — прости його господи, — був сорок метрів завдовжки. І хоча для динозавра відвели два розділених аркою приміщення, але він уміщався в них лише завдяки тому, що всі його члени були вміло розподілені по обох залах. В одній ми пройшли повз загнутий велетенський голошкірий хвіст, задні лапи й невелику частину пузатого тулуба; а в наступній — біля передньої частини цієї тварини було вмонтовано деревний стовбур — або, можливо, кам'яний стовп? — на який бідолаха, злегка підвівшись не без жахливої ґрації, спирався однією ногою, а його нескінченна шия з малесенькою голівкою в сумних роздумах — якщо можна роздумувати гороб'ячими мізками — схилялася до його лапи.
Я був приголомшений виглядом динозавра й подумки казав йому: «Не журись! Звичайно, ти був знехтуваний природою, так би мовити, скинутий з рахунку, але, от бачиш, ми тебе відновили, ми ще думаємо про тебе». Але навіть на цьому найславетнішому експонаті музею моя увага не могла цілком зосередитись, оскільки її відволікали інші надзвичайно цікаві предмети. У повітряному просторі ширяв літаючий ящер, розпластавши свої шкіряні крила, а поруч летів доісторичний птах з хвостом і пазуристими крилами, який, здавалося, щойно вийшов з плазунів. Були тут і не живонароджуючі, але яйцекладні ссавці й тупорилі гіганти мурахоїди, яких природа завбачливо оснастила панцирем з товстих кістяних щитків на спині та з боків. Але не обділила вона і жадібного їхнього пожирача — шаблезубого тигра, коли дала йому такі могутні щелепи й ікла, завдяки яким він, з хрускотом розкусюючи кістяний панцир, міг виривати у мурахоїда величезні шматки його, напевне, пресмачного м'яса. Що більше і захищеніше робився норовливий господар, то потужніше розвивалися щелепи й зуби гостя, який в передчутті трапези вихоплювався йому на спину. Але коли нарешті, розповідав Кукук, клімат і рослинність зіграли злий жарт із гігантським мурахоїдом і він вже більше не знаходив скромного свого пожитку, то в не менш важкому становищі опинився й шаблезубий тигр; після такого тривалого запеклого змагання він заодно зі своїми щелепами і нищівними іклами захирів і закінчив земне існування. Він робив усе, щоб не відстати від швидкого зростання мурахоїда і не втратити здатности хутко розгризати його панцир. Тоді як той, зі свого боку, ніколи не став би таким величезним і не закувався б у настільки товсту броню, якби не було охочих поласувати його м'ясом. Але якщо природа хотіла захистити його щораз більш непробивним панцирем, то навіщо вона весь час зміцнювала щелепи й ікла його ворога? Значить, вона стояла і за того й за того, або, точніше, ні за того, ні за іншого, а тільки жартувала над обома й, коли довела своїх дітищ до межі їхніх можливостей, взяла та й покинула їх у біді. Що, власне, думає природа? Та просто нічого, і людині також нема чого про неї роздумувати, людині залишається хіба дивуватися з її діяльної байдужости і при цьому направо і наліво висловлювати своє захоплення, коли в ранзі почесного гостя вона блукає серед нескінченно різноманітних творінь природи, моделі яких, вироблені руками пана Уртадо, наповнюють музей професора Кукука.
Мені показали волохатого вимерлого мамонта із загнутими бивнями
