Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

- Це просто приємна прогулянка, — зауважила сеньйора, — і навіть не далека. — Найпростіше, на її думку, буде, якщо я після огляду музею прийду на руа Жоао де Кастільйо пообідати en famille,[177] а потім, незалежно від того, чи захоче дон Антоніо Хосе піти з нами, чи не захоче, ми всі разом поїдемо на цей ботанічний променад.

Не варто й згадувати про те, що її величаво-люб'язна пропозиція була прийнята з чемною подякою. Ніколи ще я так не радів завтрашньому дневі, запевняв я. Після того як домовленість відбулася, всі підвелися з місць. Пан Уртадо запитав рахунок і розплатився за себе й за дам. Не тільки він, але і мадам Кукук і Зузу на прощання потиснули мені руку.

- А demain,[178] — почув я ще раз. Навіть Зузу сказала:

- А demain. Grace а l'hospitalite de ma mиere,[179] — уїдливо додала вона. І потім, похнюпившись: — Я не люблю діяти за вказівкою й тому зразу не сказала вам, що зовсім не хотіла бути до вас несправедливою.

Я так сторопів від цього раптового пом'якшення її в’їдливої зауваги, що навіть назвав її Заза.

- Mais, mademoiselle Zaza…[180]

- Заза! — вона пирснула й повернулась до мене спиною.

Мені довелося кричати їй вже услід:

- Зузу! Зузу! Excusez ma bevue, Je vous en prie![181] Повертаючись до себе в готель повз мавританський вокзал вузенькою руа ду Прінсіпе, що сполучає Русіу з Авеніда да Лібердаде, я весь час лаяв себе за цю злощасну обмовку. Заза! Вона існувала сама по собі, біля свого закоханого Лулу, а не під крильцем гордовитої матері іберійки, що було таки величезною різницею!

Розділ сьомий

До Лісабонського музею «Sciencias Naturaes», що на руа да Прата, від руа да Аугушта справді палицею кинути. Фасад музею непоказний — ні колон, ані широких урочистих сходів. Входиш і, ще не пройшовши турнікет, біля якого за столиком зі стосами фотографій та листівок сидить касир, опиняєшся в залі, яка вражає своїми розмірами й де тебе обступають хвилюючі картини природи. Там, наприклад, посередині влаштований поміст, що нагадує сцену, весь зарослий травою, позаду якого темніє лісова гущавина, частково намальована, частково відтворена зі справжніх стовбурів та листя. Перед нею стояв на струнких, близько поставлених ногах білий олень у шляхетному уборі своїх широко розгалужених рогів, немов тільки що вийшов звідти. Сповнений гідности й в той же час лякливої чуйности, він дивився на відвідувачів блискучими, спокійними, але уважними очима, повернувши вперед насторожені вуха. Верхнє світло в залі падало прямісінько на лужок і на трепетну постать цієї обережної й гордої істоти. Здавалося, варто зробити ще крок — і він одним стрибком зникне в лісовій гущавині. Боязкість цього самотнього створіння там, нагорі, змусила й мене здригнутися. Я стояв, не наважуючись рушити з місця, і навіть не відразу помітив сеньйора Уртадо, який, заклавши руки за спину, чекав мене біля помосту. Він рушив мені назустріч, зробив знак касирові, що я проходжу безоплатно, й зі словами дружнього вітання повернув переді мною турнікет.

- Вас, пане маркізе, як я бачу, вразила зустріч з нашим білим оленем. Цілком зрозуміло. Чудовий екземпляр. Ні, ні! Не я поставив його на ноги. Це зроблено іншим, ще до мого знайомства з музеєм. Пан професор чекає на вас. Дозвольте мені…

Але йому довелося, посміхаючись, почекати ще якусь хвилину, бо я кинувся до дивної постаті оленя, щоб гарненько роздивитися її зблизька, на щастя він не міг справді кинутись тікати.

- Це не лань, — пояснив Уртадо, — а особина, що належить до класу благородних рудих оленів, серед яких іноді трапляються й білі. Втім, я, ймовірно, розповідаю знавцеві те, що йому давно відомо. Адже, ви, маркізе, мабуть, мисливець?

- Тільки іноді та й то з обов'язку. Але тут мені, їй богу, й на думку не спаде полювання. Я, здається, не міг би вистрілити в такого звіра. Він якийсь… леґендарний. А разом з тим, сеньйоре Уртадо, олень просто жуйна тварина, еге ж?

- Певна річ, пане маркізе. Так само, як і його родичі — північний олень і лось.

- І корова. Адже це навіть помітно. Леґендарна істота, а проте це помітно. Він білий, як виняток, і гіллясті роги роблять його схожим на царя лісів, його біг — втілення ґрації. Але тулуб видає його сімейну приналежність, проти якої, зрештою, не доводиться заперечувати. Якщо пильніше придивитися до його тулуба й крупа, мимоволі думаєш про коня; але кінь — він нервовіший, хоча, як відомо, й походить від тапіра. Взагалі ж олень видається мені коронованою коровою.

- Ви критичний спостерігач, пане маркізе.

- Критичний? Ні, ні, анітрохи. У мене тільки є певне відчуття форм і характерів життя, природи — ото й усе. Я їх відчуваю, цікавлюся ними. У жуйних тварин, наскільки я знаю, найдивовижніший шлунок. У ньому кілька відділень, і з одного такого відділення вони викидають вже з'їдену їжу назад в пащу. І ось лежать собі і з насолодою знову й знов пережовують ці запашні грудки. Ви, можливо, скажете, що негоже носити корону лісового царя тому, в кому закоренилася настільки кепська сімейна звичка. Але я шаную природу в усіх її проявах, і мені нічого не варто подумки перевтілитися в жуйну тварину. Зрештою, існує ж загальна симпатія.

- Безперечно, — погодився сторопілий Уртадо. Він був трохи збентежений моєю пишномовною манерою висловлюватися; так ніби можна в іншій манері говорити про те, що мається на увазі під загальною симпатією. Але оскільки від збентеження він виглядав сумним і заціпенілим, то я поспішив нагадати йому про господаря дому.

- Ви маєте рацію, маркізе. А я не смію вас тут довше затримувати. Прошу ліворуч…

Зліва по коридору знаходився кабінет Кукука. При нашій появі він підвівся з-за письмового столу, зняв окуляри для роботи зі своїх зірчастих очей, і мені здалося, ніби я бачу ці очі уві сні. Він сердечно привітався зі мною й висловив задоволення з приводу того, що випадок вже звів мене з його дружиною і дочкою, а також з приводу домовлености про завтрашню зустріч.

Декілька хвилин ми просиділи за його столом, поки він мене розпитував, де я зупинився і які мої перші враження від Лісабона. Потім він запропонував:

- Чи не розпочати