У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Фред відчув, як обличчя йому обпалило жаром, гостра відповідь вже бриніла на язиці, але він стримав себе. Лише вийшовши за браму, вголос вилаявся.
Сказане Нунке дійняло його до живого. Вілла Агнеси стала тим острівцем серед смердючого трясовиння, куди можна було втекти від осоружної школи, бодай на час забути про клятих "лицарів". На цьому острівці він почував себе просто людиною. До того ж, сюди не наважувались потикатися й "практиканти" - все-таки патронеса.
І от виходить, що його візити до Агнеси й те, що вона прихильно до нього ставиться, Нунке збирається використати, щоб остаточно заплутати бідолашну жертву своїх підступних планів. І він, Фред, мусить грати роль брудного спокусника беззахисної жінки! Ні, краще вже зовсім порвати з Агнесою, ніж виконувати цю ганебну роль!
А шкода буде порвати ці взаємини, навіть боляче! Він відчуває таку глибоку приязнь до маленької Їрене. Адже у нього ніколи не було ні брата, ні сестри, як не було сім'ї, дітей. А потяг до батьківства, певно, живе в кожній людині. Особливо, коли бачиш таке скривджене долею створіння, як це миле і втішне дівча...
Якщо чесно собі признатися, то й не сама Їрене вабить його у цей куточок. Фредові імпонує, що молода гарна жінка так приязно зазирає йому в очі, так ласкаво тисне руку, так нетерпляче на нього чекає. Григорій Гончаренко не зрадить пам'ять Моніки. Ні! Але... але на віллу Агнеси йому приємно ходити. І він буде ходити...
- Забули вже нас! - докірливо вигукнула Агнеса, що вийшла назустріч гостю.- І сьогодні прийшли так пізно...
- Тільки ж сьома година. А я завжди...
- Ми чекали на вас раніше...
Агнеса часто, замість сказати "я", говорила "ми". Правда, це траплялося найчастіше в присутності Їрене. Зараз же дівчинки не було видно.
- А Фред нас, мабуть, розлюбив! - почулося з-за чагарника.
Фред зазирнув за кущі. Те, що він побачив, здивувало його і разом потішило. Дівчинка сиділа у своєму "виїзному екіпажі" - так Їрене називала свою коляску, що в ній їздила по садку, - а перед нею стояло маленьке довгоухе муленятко, яке вона годувала молоком з пляшки. Поруч з кріслом стояв чорнявий засмаглий хлопчик років одинадцяти, тримаючи в руках глечик з молоком.
Муленятко було кволе, мале, його передні ніжки широко роз'іжджалися в боки, вуха були ледь прищулені. Але особливо смішним робив маленького мула великий рожевий бант, що метелявся на його шиї.
Муленя час від часу кидало смоктати, якусь мить відпочивало, смішно прицмокуючи губами, потім знову жадібно хапалося за соску.
- Це мій новий Росінант, Фред! Подобається? - вся засвітилася гордою посмішкою Їрене.- Пий, Росінанте, пий! І ніколи не лякайся Фреда, це ж мій друг...
Їрене була так збуджена, що на ії худеньких і завжди блідих щоках з'явився ніжний рум'янець.
- Звідки ж у тебе він узявся? А це хто - теж твій новий товариш? - Фред поклав руку на плече хлопчикові.
- Це - Педро, він тепер житиме у нас завжди. Правда, Педро, ти не схочеш розлучатися з Росінантом і зі мною? Ой, диви, він усе висмоктав! Налий йому ще молока! Мамо, а ти обіцяла йому зшити попонку! Він може замерзнути вночі...
Агнеса теж весело й збуджено розсміялася.
- Бачите, скільки у нас з Їрене новин? Ходімте до кімнати, треба кінчати попонку. Буду шити і все вам докладно розкажу.
Поклавши на коліна білу тоненьку повсть, Агнеса почала обшивати її червоною тасьмою.
- Розумієте, Фред, як усе щасливо склалося! Позавчора біля нашої брами Пепіта спіймала це муленятко, що вже й на ноги припало. Потім з'ясувалося, що поблизу паслися мули і воно відбилося від череди... Бачили б ви, як зраділа Їрене! І раптом за годину, чи, може, більше, приходить Педро. Оцей хлопчик, якого ви бачили. На щоках - доріжки від сліз. "До вас у садок не забігало муле-ня? Я тут пас поблизу, а воно щезло!" Ну, ясна річ, треба віддати... А з Їрене мало не істерика. "Чия, - питаю, - череда?" Він сказав. Я - на Раміро і до таверни...
- До якої таверни?
- Ну, нашої, що на роздоріжжі... Господар таверни, Віллі, мене добре знає, і муленя він охоче погодився продати, а от хлопчика...
- Що? Ви і хлопчика того купили?
- Не купила, а мусила дати відступного. Адже господарю таверни довелося шукати нового пастуха для своїх мулів. Тепер Педро живе у нас. Пепіта обладнала йому наріжну кімнату на горішньому поверсі. Та він там тільки ночує. Вони з Їрене та муленям цілий день у садку.
- А батьки Педро? Дали згоду?
- У нього ні батька, ні матері. Є дядько в Барселоні, чистильник взуття, так у того самого четверо дітей. Він і віддав Педро у найми на п'ять років... Навіть гроші наперед забрав. Довелося і їх повернути трактирникові. Дядькові в Барселону я теж дещо надіслала... Ну, а тепер кажіть, Що ви про все це думаєте? Правильно я зробила? І не смійте сказати, що неправильно! Бо я засмучуся... А я ж така рада за Їрене.
- Це ж просто чудово! В Їрене з'явився новий друг, а їй так потрібне дитяче товариство! Вона не сумуватиме більше за Росінантом...
- Уявляєте, вона за весь день не поскаржилась, що у неї щось болить! Але що з вами, Фред? Ви ніби й не раді? У вас сьогодні якісь смутні очі і взагалі ви не такий, як завжди...
- Відверто?
- Сподіваюсь, ми розмовляємо з вами так завжди...
- Мені хотілося, щоб ви трималися подалі від таверни і її господаря.
