Атлантида - Девід Гіббінс
— Твій приятель тільки-но погодився провести нас крізь тунелі до субмарини. — Аслан указав на три набори водолазного обладнання, що стояли неподалік, потім знову повернувся до змученого чоловіка на колінах. — Як бачиш, знадобилися певні переконливі аргументи. Але коли вже тут опинився ти, він нам більше не потрібен. Ти знищив три мої гелікоптери, і доведеться за це заплатити.
Аслан наставив «Беретту» Костасові на потилицю та звів курок.
— Ні! — вигукнув Джек. — Він єдиний із нас знає шлях назад. Саме він запам’ятовував, куди треба повернути, а ми з Катею займалися виключно археологічними пам’ятками.
Аслан хитро посміхнувся та поворушив пальцем на гачку:
— Я тобі не вірю. Але я погоджуся пощадити твого друга грека, якщо ти пристанеш на мої вимоги.
Джек нічого не сказав, лише дивився Асланові в очі. З досвіду він знав, що слід завжди давати терористові, в руках якого опинилися заручники, відчути, що той цілком контролює ситуацію та визначає хід подій. Якби Аслан дізнався, що половина його людей мертві, а «Гриф» незабаром обернеться на купу металобрухту, він сам буквально вибухнув би скаженою люттю.
— По-перше, ось це, — Аслан дістав зі свого халата копію золотого диска. — Коли ти був моїм гостем, я дозволив собі взяти це в тебе. Невеличка компенсація за мою гостинність. Гадаю, це якийсь ключ, можливо, від потайного склепу. — Казах описав рукою широку дугу, вказавши на проходи до печери. — Я бажаю мати всі скарби цього місця.
Він поклав диск на трон поряд із Катею та зійшов на круглу платформу. Струмінь газу послабшав, і присутні змогли зазирнути всередину розколини, що зяяла в кількох метрах від ніг Аслана. Вона нагадувала гнійну рану, яка виставляла напоказ лиховісні нутрощі вулкана. Далеко внизу підіймалася вгору хвиля магми, вогняні завитки якої, наче сонячні протуберанці, злітали над рікою, що її породила. Десь під землею лунали виляски та громи — це крізь лаву з силою проривалися пузирі газу.
Аслан одвернувся від провалля. Відблиски полум’я на шкірі ще дужче уподібнювали його до демона.
— А тепер моя друга вимога, — повів він далі. — Гадаю, ваше друге судно, «Сі-Венчер» чи як, уже йде сюди. Ти викличеш капітана та скажеш, що із «Сіквестом» усе гаразд. Мабуть, ви встигли домовитися з турецьким і грузинським урядами. Ти звелиш капітанові переказати їм, що ви нічого не знайшли та залишаєте острів. Маєш радіопередавач? Обшукати його!
Охоронець швидко знайшов у лівій кишені Джека радіодетонатор і показав його Асланові.
— Дай його мені. Який канал?
Джек зустрівся очима з Костасом та майже непомітно кивнув. Подивившись, як грубі пальці Аслана зімкнулися на передавачеві, Джек спокійно відповів:
— Восьмий.
Тієї самої миті, коли Аслан натиснув на кнопку з номером, зовні пролунали два вибухи, а за секунду з моря докотився гуркіт грому. Секунди, впродовж якої Асланових людей охопило щось на кшталт паралічу, вистачило вченим, аби перехопити ініціативу. Костас перекотився на спину та вдарив ногою в коліно охоронця, який стояв поруч із ним, а Джек «виключив» свого потужним прямим ударом у шию. Катя миттєво зрозуміла, що відбувається, та зі швидкістю блискавки кинулася на третього бандита, влучивши прямою ногою в сонячне сплетення; той упав на кам’яну підлогу та скрутився клубком, безсилий навіть видихнути.
Почувши вибухи, Аслан голосно заревів, а його обличчя спотворила лють. Він жбурнув детонатор у провалля та почав повертатися до тронів, за допомогою рук балансуючи на самому краю розколини.
Коли Катя побачила, що відбувається, то заверещала. Джек простяг до неї руки. Землю затрясла низка потужних струсів: вочевидь, вибухи викликали якісь сейсмічні процеси під землею. Аслана підхопила відцентрова сила, породжена кратером; на обличчі його відбилися почуття людини, яка дивиться в очі власній смерті. Наступної миті його тіло спалахнуло. Жар моментально проковтнув халат і розтопив шкіру, крізь чорноту проступили білі кістки рук і черепа. Востаннє пронизливо крикнувши, наче фанатик, що сам себе підпалив, він повалився та полетів до прірви. Вулкан охоче проковтнув ще живу вогняну кулю, і ріка смерті отримала свою останню жертву.
29
— Джеку Говарде, це «Сі-Венчер». Чуєш мене? Прийом.
Костас передав Джекові переносний ДВЧ-приймач, який вони нещодавно взяли на борті «Грифа», і Джек натиснув на кнопку:
— Чую тебе чудово. Де ти? Прийом.
Почувши впевнений голос Тома Йорка, він на мить утратив дар мовлення, але швидко прийшов до тями. Ніхто вже й не сподівався, що Том переживе катастрофу, яка сталася з «Сіквестом».
— Ми перебуваємо у трьох морських милях на північний захід від острова. До вас наближається загін «Сігоків» із турецькими морськими піхотинцями на борту, а також грузинський антитерористичний підрозділ. Ви вже маєте їх бачити.
У цю мить Джек почув віддалений тріскіт Гвинтів.
— Як ти вибрався з «Сіквеста»? — спитав він.
— Коли «Гриф» почав стріляти, мене вибуховою хвилею кинуло на стіну надбудови. На щастя, мій заступник, що керував рятувальним підводним апаратом, почув вібрації від влучень снарядів і пішов з’ясувати, що відбувається. Мені розірвало ногу, але в цілому все гаразд.
— А Пітер?
Голос Йорка став напруженим:
— Ми досі шукаємо його. Джеку, скажу щиро: надії майже немає.
— Я знаю. Ви зробили все, що могли.
Хоча від звістки, що Йорк уцілів, Джека охопила бурхлива радість, вона відразу заступилася глибоким сумом: Пітер Гові був другом дитинства. У Джека з’явилося почуття, ніби він утратив брата, і ціна досягненого раптом здалася йому зависокою. Він заплющив очі.
Після невеликої паузи знову почувся голос Йорка:
— Ми тільки-но дістали звістку від Вена та Енді з борту «Казбека». Їм удалося викинути радіобуй. Вони досі тримаються.
Ревіння гелікоптерів майже заглушило останні слова Йорка.
— Наразі доведеться перерватися: до нас прибула кавалерія! — прокричав у мікрофон Джек. — Скажи капітанові, щоб він перейшов на такі координати та утримував цю позицію. — Джек продиктував координати точки, розташованої в одному кілометрі на північ від підводних пірамід. — Мені треба ще закінчити деякі справи. Кінець зв’язку!
У душі Джека вирували бурхливі емоції: смерть Гові дуже засмутила його, але він був безмежно радий, що всі інші пережили випробування. Він перевів погляд на спотворене обличчя Костаса та був уражений непохитністю друга.
Вони навпочіпки сиділи на сходинках біля видовбаного у скелі дверного прорізу. Катю залишили в залі для
