Атлантида - Девід Гіббінс

28

— Система життєзабезпечення працює? Прийом.

Джек за допомогою маніпулятора простукав це запитання по обшивці субмарини в тому місці, де під неї йшли видовбані у скелі сходи. Попри безлунну обшивку, перші ж стуки викликали миттєву відповідь, яка дуже потішила Джека. Азбукою Морзе Бен та Енді повідомили, що Катина погроза знищити субмарину утримує їхніх противників на відстані. У субмарині триває хитке замирення, а Бен з Енді по черзі несуть варту біля шахти для завантаження озброєння.

— Ми тримаємося лише на каві. Прийом.

Джек відстукав іще одну фразу:

— Незабаром буде справжній англійський сніданок. Кінець зв’язку.

Упродовж наступних двадцяти хвилин АДСА обігнув східний край острова та піднявся на глибину тридцять метрів. Джек знав, що йому треба знайти шлях крізь вулкан до зали для аудієнцій, але спочатку слід було декого відвідати. Перебуваючи в резиденції Аслана, він запам’ятав переказані супутником координати «Грифа», а тепер запрограмував їх до бортового комп’ютера АДСА. Радар укотре довів свою корисність: тривимірний дисплей віртуальної реальності забезпечив Джека докладною батиметрією місцевості на кількасот метрів у всі боки, а також показав розташування деяких підводних об’єктів, побачити які неозброєним оком було неможливо через майже суцільну темряву.

Джек побачив у двохстах метрах попереду характерне зображення великого судна. З’явилося відчуття, наче він водій Мініатюрної субмарини, що проникає до ворожої гавані, у мешканців якої немає причин чекати вторгнення. Вони були переконані, що Джек давно загинув, у крайньому разі пішов на дно разом із «Сіквестом», а з ним закінчилися й усі прикрощі, яких він міг їм завдати.

Радар показав, що Джек наближається до корми судна: стерно і подвійні ґвинти були добре помітні на екрані. Опинившись у двадцятьох метрах від своєї цілі, Джек розпочав повільне підняття, потроху запускаючи повітря до камери плавучості й за допомогою бічних водометів рухаючись угору за спіраллю. Коли до корабля залишалося п’ятнадцять метрів, його темний корпус став видимим для ока. Обабіч віддзеркалювалося від поверхні води полуденне сонце. Наблизившись іще, Джек побачив рубці на обшивці, залишені зусиллями Йорка та Гові, а також почув приглушений звук ремонтних робіт, що тривали на турбореактивних двигунах просто в нього над головою.

Пришвартувавши АДСА до стерна, учений повторив процедуру, яку проводив на борті підводного апарата менш ніж годину тому. Діставши другу сітку пузирчастих мін, він обернув її довкола стернового гака, цього разу задля надійності закріпивши кінці за допомогою стрічки. Налаштовуючи детонатор, Джек звів очі й побачив на воді тіні двох людей, що стояли біля планшира правого борту. На щастя, дихальний апарат працював на кисні, а тому давав набагато менше бульбашок, ніж звичайний акваланг, і на тлі чорнильно-чорної глибини Джека ніхто не помітив.

Він не виключав, що Костас і Катя наразі перебувають на борту «Грифа». Вибух мав суттєво пошкодити Гвинт і стерно, але відбитися від броньової обшивки корпусу. Уникнути цього ризику Джек не міг, однак усе одно на мить зупинився, прохаючи небо подбати про його друзів.

Судячи з усього, екіпаж був зосереджений на усуненні пошкоджень, дістаних кораблем у вчорашньому бою, а огляд корпусу нижче від ватерлінії мав відбутися ще вчора. Щоб звести до мінімуму ризик виявлення, Джек вирішив опуститися за допомогою бічних водометів, а не камери плавучості, хоча це означало, що заряд акумуляторів стане ще меншим.

Лишень через десять хвилин після того, як Джек уперше побачив корпус, АДСА зник у глибині так само безшумно, як і з’явився, та, не помічений ніким, поплив до західного берега острова.

Коли Джек відшукав бухточку, невидиму з борту «Грифа», і підплив до неї, радар показав, що він відійшов від корабля на півкілометра. Скелясте дно вже можна було побачити неозброєним оком, коли заряд акумуляторів остаточно закінчився. Знизивши плавучість, Джек опустився на дно та, петляючи між звивинами лавових хвиль, здолав залишок відстані пішки.

Відшукавши рівний камінь у двох метрах від берега, він обережно виплив на поверхню. Нарешті можна було зняти шолом. Повернувши вентиль, учений жадібно вдихнув ковток свіжого повітря — перший відтоді, як він потрапив до командного модуля «Сіквеста», — й зіщулився проти сонця.

Звільнившись від металевого обладнання, Джек присів на виступ скелі. Був яскравий літній день, сонце виблискувало на гребенях хвиль, що плескалися об каміння біля його ніг. Відразу за голим берегом починався стрімкий схил гори. Наверху Джек бачив кінчик білого султана диму, що його викидав вулкан.

Часу на те, щоб насолоджуватися думками про порятунок від майже неминучої смерті, не було. Біль від рани роздирав бік, і Джек знав, що його час спливає.

Швидко озирнувшись і переконавшись, що поряд нікого немає, він витяг з АДСА речі, які узяв у шухляді для зброї. На ньому досі був льотчицький комбінезон, до кишені на стегні він засунув радіодетонатор, а до другої — два пакунки пластикової вибухівки «Семтекс». Узявши «Беретту», звів її, після чого узяв SA80 і три магазини: один вставив до Гвинтівки, а два інші поклав до кишені. Перевіривши, чи на місці глушник, зняв Гвинтівку із запобіжника та повісив на плече. Потім поставив на місце шолом АДСА й обережно зіштовхнув його у воду. Апарат неодноразово сьогодні рятував нирцеві життя, і щоразу він згадував про Костаса, справжнього «батька» цього пристрою. Але відтепер гарантувати Джекові життя не могла жодна техніка. Усе залежало тільки від нього, його сили волі та запасу життєвих сил.

Він повернувся й уважно подивився на скелястий схил над головою.

— Що ж, час розплати настав, — крізь зчеплені зуби сказав Джек.

Попереду здіймалася ламана кам’яна стіна. Між Джеком і пласким плато у вісімдесятьох метрах над рівнем моря лежали три тераси, кожна з яких була вкрита тріщинами та провалинами і мала гострі рвані краї. Базальт був твердим і шорсткуватим, а отже, давав надійне зчеплення. У Джека був лише один варіант: брати цю висоту штурмом.

Він поправив Гвинтівку на плечі та почав підніматися вертикальною розколиною, що сягала першої тераси. Приблизно на половині шляху розколина звужувалася, і Джекові довелося дертися, впираючись у камінь ногами. Він насилу виповз на нерівний майданчик десь у тридцятьох метрах над рівнем моря. Другий відтинок підняття був більш стрімким, проте простішим: вибір шляху виявився дуже вдалим, оскільки сходи з виступів і розколин тяглися майже безперервно до самого верху. Перебравшись через другу низку шпилястих скель, Джек узявсь був до третього етапу підняття, але раптом наштовхнувся на піддашок завширшки майже метр, що проходив уздовж усієї стіни.

Балансуючи з розпростаними руками й ногами на поверхні скелі, Джек подумав, що будь-яке вагання