Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Я навчився багато дечого в таких справах! — відповів, усміхаючись, капітан «Сперанци».

— Ну, тим краще. Отже, чекайте його тут… Ввечері підете зі мною? Я запрошений на вечерю на борт «Аванті».

— Невже ви подружилися з капітаном?

— А чому б і ні? Адже вдарились не ми, а наші кораблі.

— Дякую вам, але я вечерятиму з екіпажем, — відповів Антон, відмовляючись від макаронів на користь салатові.

За годину навпроти «Сперанци» зупинився чоловік — високий на зріст, виснажений, мов гончак, що повернувся з полювання, і такий худий, що обличчя просвічувалося, мов на анатомічному малюнку. Нордичне підборіддя прикривала норвезька борідка, радше руда, аніж русява. На прибульцеві величезний сірий капелюх, квітчастий жилет, сірий піджак з чорними шнурками на лацкані і картаті штани, рівні, мов ринва, пружно зав'язані над чорними черевиками.

— Гей, тут є хтось? — крикнув він і постукав по трапу ціпком із срібним набалдашником.

Екіпаж дрімав на палубі, ніби й не бачив його. Чоловік знову постукав по трапу і крикнув уже голосніше:

— Гей! Повмирали там усі?

— Що ви хочете? — спитав стерновий, спокійно підводячись.

— Чий це прапор? Перський, сіамський?..

— Румунський, пане!

— Румунський?.. Ага, я щось пригадую: ви билися з турками. А де капітан? — спитав він потім.

— Внизу, в каюті.

— Скажіть йому, що я хочу його бачити.

Герасім покрутився ще трохи на палубі, а потім сказав, повернувшись із каюти:

— Капітан запрошує вас до себе.

— Він не хоче вийти?

— Вважає, що краще буде, коли ви до нього зайдете.

Незнайомець засміявся, зненацька охоплений добрим гумором:

— Мені подобається ваш капітан: це означає, що в нього є кров у жилах. Саме такий чоловік мені й потрібен!

Він піднявся на палубу, спустився в каюту, низько нагнувшись, щоб не вдаритись.

— Ви Антон Лупан?

— А з ким я маю честь? — спитав Антон, дивлячись на гостя з удаваною розгубленістю.

— Мартін Стрікленд.

— Не можу пригадати…

— Бо не маєте звідки. Я так звуся лише місяць.

При цих словах чоловік сів біля столу, зняв капелюх, дістав з кишені плескату пляшечку, відгвинтив жовтий металевий корок, який перетворився в чарочку, налив туди і повільно, крапля по краплі, випив.

Капітан «Сперанци» спокійно й терпляче дивився на нього.

— Ви мене не питаєте нічого? — здивувався Мартін Стрікленд після тривалої мовчанки.

— Чекаю, коли самі скажете.

— Отак? Мені подобаються не дуже цікаві люди.

Прибулий зняв пенсне й подививсь на капітана. Тепер його обличчя перемінилося цілковито. Антон побачив, що очі його, які здавались за окулярами мертвими, зараз завзято виблискували.

— Капітане! Ви хочете заробити трохи грошей?

— Якщо для цього треба когось убити, то ні.

— На жаль, мова про набагато важчу справу, аніж злочин, — засміявся гість.

Кажучи це, він нагнувся до глобуса, що стояв на столі, й легенько крутнув його, примружено дивлячись поглядом, у якому перемішалися бридливість і невдоволення, на континенти й океани, чекаючи, коли в капітана лопне терпець.

— Таж спитайте мене що-небудь! — вибухнув він нарешті, жбурнувши окуляри на підлогу й розчавлюючи їх каблуком.

— Скільки діоптрій? — спитав Антон, піднімаючи один уламок.

— А більше ви нічого не хочете дізнатися про мене?

— Мабуть, ні. Поки що, з вашого дозволу, я спитав, скільки діоптрій у ваших окулярах?

— Жодної! Це чисте скло!

— Я так і подумав!

— І хочете знати…

— Не хочу я нічого знати. Кожна людина може носити окуляри, якщо вони їй подобаються.

— Я їх ношу, щоб змінити зовнішній вигляд.

— Це мета, яка виправдовує страждання.

— Ага! Гадаєте, мене розшукує поліція?

— Помиляєтесь, пане.

— Ну, гаразд, якщо ви хочете, щоб я вам сказав…

— Пане, — перепинив його Антон, — навіщо ви так стараєтесь?

— Гаразд! Але ж я не англієць. Думаю, ви це помітили?

— Звичайно.

— І не француз.

— Я й це помітив.

— Тоді, на вашу думку, до якої нації я належу?

— Ні до жодної.

Мартін Стрікленд скоса глянув на Антона Лупана, зваживши його поглядом, у якому перемішалися насмішкуватість і подив, і сказав:

— Я канадець, але тільки за місцем проживання. Я не знаю, звідки прийшов туди мій батько — з Франції, з Шотландії, з Німеччини чи із Скандінавських країн. Він не говорив жодного разу. Мати моя, здається, ельзаска, але я й цього не знаю напевно!

— Давайте не будемо досліджувати вашу біографію! — перепинив його Антон Лупан, граючись уламком скла.

— Згода! Дивіться, не поріжтеся склом.

— Не турбуйтесь! Я тримав у руках небезпечніші речі.

— Я думав, що, одягнувши окуляри, бачитиму себе інакшим, — засміявся Мартін Стрікленд. — Уявіть собі, що я сам собі бридкий. Нещодавно, коли я глянув у дзеркало, мені захотілося надавати собі ляпасів. З вами ніколи не траплялося нічого подібного?

— Ні, я знаходжу сам з собою спільну мову.

— Це дорожче, ніж копальня золота. Це кажу вам я, фахівець. Бо