Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Ось бачиш, Аднано, життя не таке вже й чорне! Ти матимеш друзів.

— Так, я вже заприятелювала і з їхнім песиком. Один двірник ударив його каменем, і він шкутильгає, бідолаха, а коли був здоровий, пані Флоріон посилала його з кошиком до клієнтів. Ти, мабуть, не повіриш, але вона запевнює, що песик ніколи не помилявся. Вона казала йому ім'я — і він знав, куди треба йти…

— Чи ти ба! — усміхнувся Антон.

Аднана раптом зупинилась, очі її стали великі-великі:

— А Негріле?.. Я його не бачитиму стільки часу?!

Другого дня годині о десятій Аднана була на подвір'ї, коли Мігу просунув голову у хвіртку.

Стурбований юнга з червоними від безсоння очима подав їй записку від капітана:

«Аднано, я не зможу сьогодні прийти до вас і прошу тебе не приходити в порт. У нас серйозні неприємності. Завтра ми всі прибудемо на урочисте відкриття. Екіпаж «Сперанци» обіймає тебе…»

— Що сталося? — спитала дівчина, глянувши на блідого хлопця.

Той знизав плечима, ніяково усміхнувся. Вона почала наполягати, намагаючись щось випитати в нього. Але ось, ніби від потоку її слів, хвіртка почала ворушитися.

— Це Негріле! Я залишив його на вулиці! — сказав хлопець.

Від сильного удару хвіртка відскочила вбік, і собака із скавчанням кинувся до Аднани, стрибаючи на трьох лапах через бур'ян, бо поранена, хоч і загоїлась, але ще не набула колишньої спритності. Дівчина розкрила обійми, і вони обоє покотились по сухій траві.

Після цих пустощів Негріле, кульгаючи, оббіг чуже подвір'я, понюхав канати, конопляні куделі, колесо, каптан старого і весело повернувся до лагідної сирени.

Наступного ранку в дверях пекарні з'явився Ісмаїл з двома великими кошами. Кок прийшов допомогти, тож, тільки-но зайшовши, поставив коші і почав хазяйнувати біля печі.

— Що там у вас сталося? — спитала Аднана, побачивши, що й він блідий і невиспаний.

Ісмаїл знизав плечима, не відповідаючи, хоча в нього все було на язиці і йому дуже кортіло потеревенити, як він умів, по-французьки…

Під обід прийшли і решта всі, окрім плотогона, якому випало стояти на вахті. Люди зупинились перед дверима, милуючись новенькою вивіскою, на якій рука майстра намалювала «Сперанцу» з усіма піднятими вітрилами. Внизу було написано голубими, як море, літерами, на лазуровому, мов літне небо, тлі:

Boulangeri

Au bateau roumain

«Speranza»

Аднана зустріла їх схвильовано, як і годиться господині, котра вперше приймає гостей. Але ступивши на поріг, вона злякано скрикнула й притиснула руки до серця: у Герасіма перев'язана голова, а ліва рука лежала на чорній підв'язці. Решта всі силкувалися посміхатися, але було видно, що ніхто не в настрої.

— Що сталося? — злякано спитала дівчина.

Антон підійшов і погладив її по обличчю.

— Я потім тобі розповім. Найголовніше, що ми всі разом.

Фотограф-сусіда поставив апарат край тротуару, і екіпаж, з Аднаною посередині, сфотографувався під новенькою вивіскою.

Але ось фотограф закінчив роботу, і кок, повернувши голову, побачив вивіску пекарні, на якій велично пливла «Сперанца». Обличчя його спершу почервоніло, потім стало жовте, далі сизе, потім набуло першого кольору та й залишилось таким, червоним як рак.

— Хто це зробити? — спитав він розлючено в Аднани.

Дівчина здивовано скинула бровами.

— Не сердься, Ісмаїле! — втрутився капітан. — Це моя вина. Я забув сказати Аднані, що ти художник…

Кок зайшов, щось бурмочучи, у їдальню, а за ним решта, і посідали за довгий, через дві кімнати, стіл. Ясна річ, пекарня не була розрахована на гостей, але, потиснувшись, вони розмістилися всі, і не тільки екіпаж, а й кілька сусідів та друзів старого. Була й пані Флоріон, — вона прислала овочі для цього столу, був і її синок, який за останні — два дні подружився з Аднаною.

— У нас велике нещастя, Аднано… — почав капітан, нахилившись до її вуха.

Дівчина глянула на Герасіма, який намагався вламати хліба підв'язаною рукою.

— Позавчора ввечері, — продовжував пошепки Антон, — коли він повертався з міста, на нього напали і він ледве врятувався. У портах це звичне діло. Але, здається, тут рахунки давні — помста одного моряка, якого він колись загнав у кут.

— І він не міг утекти? Закричати? Де це трапилось?

— У кінці пристані. Тікати він не звик, а кричати — означало б боягузтво, отож йому тільки й залишалося прийняти бій, хоч і не рівний, бо їх було двоє, а він сам. Одного він підняв і кинув у воду. Другий ударив ножем ззаду, спершу в плече, потім у голову. Через дві родини, коли вже запала ніч, я пішов з Ієремією шукати його. Він лежав непритомний біля залізниці.

— І його ніхто не бачив? Адже там ходить багато людей…

— Хто б там сушив собі голову ним, коли на пристані багато п'яних матросів сплять цілу ніч! Небезпеки для життя нема зараз ніякої. Нещастя в іншому: ми втратили велику частину нашого майна. — І, перехопивши запитливий погляд Аднани, Антон розповів далі, силкуючись говорити байдуже, щоб не налякати її ще дужче, бо вона й так була налякана: — Герасім мав при собі п'ять тисяч франків…

Дівчина приклала руку до рота й зблідла.

— Вам треба заявити в поліцію…

.