Підняти вітрила! - Раду Тудоран
Дівчина стиснула руки й поклала перед собою на столі.
— Ви й на нас витратили багато грошей! — сказала вона трохи згодом. — Коли я вам зможу їх повернути? Не треба мені приймати ваш дарунок!
— Не хвилюйся даремно, Аднано! То правда, зараз у нас лише сотня франків та кілька золотих монет для обміну… — Антон замовк, попорпався в кишені й дістав діамант завбільшки з горіх. — Для обміну ми маємо десять ось таких діамантів та ще сапфіри, гранати, смарагди, рубіни і майже кілограм японських перлин… Ми думали продати цей скарб трохи пізніше… Отже, ти не турбуйся, ми виплутаємось із халепи. У нас буде досить коштів на дорогу.
— І коли ви йдете?
— Може, навіть цього тижня. Я чекаю листи від П'єрового діда і від Чарлза Дарвіна. Тільки-но одержу їх, одразу ж піднімаємо якір!
Застолля тривало до четвертої години, а тоді сусіди пішли. За півгодини по тому підвелися й моряки, кожен побажавши Аднані та її батькові щастя й благополуччя. Старий цього святкового дня зігнувся, здається, ще дужче, очі його ніби згасли під скельцями окулярів. Час від часу він притискував руку до серця, але, приймаючи побажання, силкувався всміхатися, усмішка була повна гіркоти. Хто знає, може, старому батькові здалося, що він спить і бачить Аднану вві сні — і йому страшно було прокинутись.
Наостанок люди з екіпажу одержали в подарунок по плетеній булці з ініціалами кожного і, попрощавшись із господарями, пішли в порт уже веселіші, ніж прийшли.
На Плас де ла Кордері Антон Лупан з Герасімом відділились від екіпажу й пішли на вулицю міняйлів та ювелірів.
— У нас є кілька камінців для продажу, — сказав Антон ювелірові, діставши діамант, який показував Аднані.
Ювелір вийшов з-за конторки, потираючи руки. З моряками завжди добре влаштовувати оборудки.
— О! Чудовий камінь! — вигукнув він мимоволі, взявши діамант і підносячи його до світла. Але наступної миті обличчя його розчаровано згасло.
— Хоче нас убрати в шори! — шепнув Герасім Антонові, підморгуючи.
Ювелір обстежував камінь під лупою, повертаючи навсібіч, і рухи його ставали дедалі м'якші та бридкіші.
— Фальшивий, — сказав він нарешті.
— Гаразд, пане, ми підемо до когось іншого, хто краще бачить. — Герасім знову підморгнув капітанові.
І, схопивши камінь, він повернувся до дверей. На його подив, гендляр не гукнув його, а зайнявся своїми справами, навіть не глянувши на нього.
— Пане, — стурбовано сказав стерновий на вулиці, — може бути чортівня!
— Та що ти кажеш, Герасіме! Давай спробуємо інші.
— У вас є ще? — спитав другий купець, повертівши камінь навсібіч так само, як це зробив і перший.
Діаманти виявились фальшивими всі до єдиного.
— У нас є сапфіри…
— І смарагди…
— І гранати теж фальшиві?
— І рубіни?
— Ну, то ось перли.
— Фальшиві, панове!
Герасім вийшов на вулицю й сів на край тротуару.
— Ох Акопе, з'їли б тебе собаки! Чому ти не з'явишся зараз? А я ще дивувався, пане, як це він дозволяв мені вибирати найбільші!
Небо нахмурилось, як і стерновий, готуючись до бурі.
РОЗДІЛ XVII
КОЛИ ЗАПЛУТУЄТЬСЯ ЯКІР
Іноді трапляється так, що якір застряє і його не можна висмикнути навіть усіма лебідками. Тоді залишається одне з двох: або стояти склавши руки й чекати, поки зогниєш разом з кораблем, або рубати ланцюг.
«Сперанца» стояла біля пристані у порту Марселя, і плата зростала від дня на день, звалюючись на голову капітана.
— Здається, тут нам і клямка, Герасіме!
— Почекаймо трохи, капітане. Може, з'явиться якийсь вантаж.
У портових купців є правило: якщо ти опинився в скруті, тоді і ягня стає вовком.
— Пане Ламбрініс, — сказав Антон Лупан, заходячи в контору до купця, — ми думаємо піти в Гібралтар. Ви маєте якийсь вантаж для Барселони, Валенсії?
Купець пригадав Герасімові слова про просиджування штанів.
— На Гібралтар? І коли ви думаєте йти?
— Якомога швидше.
— І ви вважаєте, що в мене повинен бути товар на першу ж вимогу моряка? — Очі купця заграли, відплачуючи капітанові за стернового. — Корабель не може йти туди, куди хочеться капітанові, а тільки туди, куди його посилає потреба. У мене є трохи залізних виробів для Пірея.
«Сперанца» стояла на якорі вже п'ять, днів, і майже одразу почалися нещастя. Першого вечора, побачивши все, Антон Лупан скликав людей на раду до себе в каюту.
— Хлопці! — почав він, намагаючись не втрачати самовладання.
— Ми опинилися в дуже великій скруті. Ви вважаєте, що треба когось звинувачувати?
— Винен тільки я, пане! — сказав опечалено Герасім.
Всі, окрім кока, заперечливо захитали головами.
— Що, Ісмаїле, — спитав капітан, — ти хотів би, щоб ми продали його шкуру? Але ж її ніхто не купить, бо вона продірявлена.
— Не знімати шкура, не робити печеня. А що їсти завтра?
