П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Але, заспокоївшись після розчарування, кузен Бенедикт сказав собі, що «земля фараонів» — так він називав Африку — невичерпна скарбниця для ентомолога і що він анічогісінько не втратив, спинившися тут, а не на «землі інків»89. Навпаки, він виграв.
— Це ж тут, у Африці, водяться жужелиці-ман-тікори — жуки із довгими волохатими лапками, із загостреними надкриллями й величезними щелепами! — повторював він собі, а також і місіс Велдон, яка пускала його слова повз вуха. — Найцікавіша з них — горбкувата мантікора. Африка — батьківщина жужелиць-червонотільців, гвінейських і га-бонських жуків-голіафів, у яких ніжки зі шпичками! Африка — батьківщина плямистих бджіл-антидій, що кладуть свої яєчка в порожні черепашки равликів! Тут батьківщина священних жуків-скарабеїв, яких стародавні єгиптяни шанували нарівні з богами… Тут батьківщина метелика-сфінкса «мертва голова», що нині поширився по всій Європі, батьківщина «біготової мухи», чийого укусу так бояться сенегальці. Що й казати! Тут можна зробити визначні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені виходити на пошуки комах.
Легко здогадатися, хто були ті «славні люди». Проте кузен Бенедикт не мав підстав скаржитися на них. Як уже було сказано, Гарріс і Негору дозволяли вченому шукати комах, тимчасом як Дік Сенд, коли вони йшли з узбережжя до Кванзи, забороняв йому відходити від загону. Простодушного кузена Бенедикта вельми зворушувала поблажливість цих «славних людей».
Він був би найщасливіший серед ентомологів, коли б не загубив двох предметів, за якими дуже жалкував. Бляшанка з колекцією, як і раніше, висіла в нього через плече, але окуляри не сиділи на носі, а лупа не теліпалася на шиї. Чи ж бачена то річ — учений-ентомолог без окулярів і без лупи? Однак кузенові Бенедикту не судилося знову заволодіти цими оптичними приладами: їх поховали на дні потічка разом з опудалом його величності Му-ані-Лунга. Отож тепер, знайшовши комаху, вчений, щоб краще роздивитися, підносив її до самісіньких очей. Це завдавало йому неабияких прикрощів. Чого б тільки він не дав за пару окулярів! Але цей товар неможливо було дістати в Казонде.
Кузенові Бенедикту дозволяли ходити по всій факторії Жозе-Антоніу Алвіша, бо знали, що він не втече. До того ж, факторію оточував високий палісад, через який кузен Бенедикт однаково не переліз би. Палісад сягав у обводі доброї милі.
У факторії росли дерева й кущі, буяли трави, текли струмки, стояли будинки, бараки під соломою, хатини й курені. Годі уявити більш підходяще місце для пошуків рідкісних комах, тож кузен Бенедикт з утіхою нишпорив по всіх усюдах. Він раз у раз знаходив якусь комаху й так старанно оглядав її, що мало не зіпсував зір. Учений збагатив свою колекцію і склав план великого наукового дослідження про африканських комах. А коли б іще йому пощастило знайти якусь нову комаху й назвати її своїм іменем — він нічого більше не хотів би в світі!
Коли факторія була досить велика для наукових екскурсій кузена Бенедикта, то малому Джекові вона здавалася цілим світом. Йому також дозволяли гуляти. Але хлопчика майже не цікавили розваги, що їх так полюбляють діти його віку. Він не відходив од матері, та й місіс Велдон не хотіла відпускати сина від себе, боячись, що з ним скоїться якесь лихо.
Джек часто згадував батька, якого так давно не бачив, і починав просигись додому. Питав про Нен, про старого Тома, про свого друга Геркулеса, про Бета, Остіна та Актеона. Казав, що дуже скучив за Діком Сенд ом. Хлопчик, з його ніжною, вразливою душею, жив у світі спогадів. На всі запитання сина місіс Велдон відповідала тим, що пригортала його до грудей, пестила й цілувала. Вона ледве стримувала сльози.
Ні під час переходу від берегів Кванзи до Казонде, ні у факторії Алвіша місіс Велдон не мала підстав нарікати на погане поводження, і не схоже було, що ставлення до неї зміниться на гірше.
У факторії жили тільки ті раби, які обслуговували Алвіша. Всіх інших — «товар» — поселили в бараках на «чітоці». Звідти їх забирали покупці. Склади у факторії були переповнені тканинами й слоновою костю. Тканини Алвіш міняв на невільників, а слонову кість вивозив на європейські ринки.
Отже, у факторії жило небагато людей. Місіс Велдон із Джеком мешкали в одній хатині; кузен Бене-дикт — у іншій. їли всі за одним столом. Годували їх добре: м’ясом, овочами, маніоком, сорго і фруктами.
До послуг місіс Велдон приставили невільницю. Звали її Халіма. Юна служниця як уміла виказувала жінці свою відданість.
Місіс Велдон тільки зрідка бачила Жозе-Антоніу Алвіша, що жив у головному будинку факторії. Негору вона тут не зустрічала жодного разу. Певно, він жив десь-інде. Відсутність португальця дивувала і водночас непокоїла її.
«Чого він домагається? Чого вичікує? Навіщо припровадив нас до Казонде?» — питала себе місіс Велдон.
Отак минув тиждень перед прибуттям каравану Ібн Хаміса.
Незважаючи на своє становище і важкі думи, місіс Велдон часто згадувала чоловіка. Вона уявляла собі, в якому він розпачі, не діждавшись ні її, ні сина. Звідки йому знати, що дружина попливла на борту «Пілігрима»? Адже він гадав, що вона сяде на один із пароплавів «Тихоокеанської компанії». Ці пароплави регулярно прибували до Сан-Францис-ко, але ні місіс Велдон, ні Джека, ні кузена Бенедикта на них не було.
Та й «Пілігрим» давно вже мав повернутися до Сан-Франциско! А що судно не з’являлося, від капітана Халла не було вістей, то Джеймс Велдон, мабуть, заніс шхуну-бриг до списку безслідно зниклих. Як приголомшить чоловіка повідомлення його оклендських кореспондентів про те, що місіс Велдон відпливла з Нової Зеландії на борту «Пілігрима»! Чи повірить він, що дружина й син загинули в морі? А як не повірить — де їх шукатиме? Певне, на тихоокеанських островах або, може, на узбережжі Південної Америки. Ніколи в світі
