Віннету І - Карл Фрідріх Май

Воїн племені кайова. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.

— Ви нічого не довели мені, бо й ця історія брехлива.

— Запитай вождя кайова, який все ще у ваших руках!

— Віннету питав його.

— І щó він сказав?

— Що ти брешеш. Вбивча Рука не бився з Ножем-Блискавкою, цього кайова вбили апачі під час останнього нападу.

— Це неймовірна підлість Танґуа. Він знав, що ми потай були на вашому боці, і хоче помститися за це, знищивши нас.

— Він поклявся мені Маніту, тож я вірю йому, а не вам. Скажу тобі те саме, що й Убивчій Руці: якби ви чесно зізналися, то я б попросив за вас. Клекі-Петра, який був мені батьком, другом і вчителем, навчив мене бути великодушним і миролюбним. Віннету не кровожерний, а його батько завжди робить те, про що просить син. Тому ми досі не вбили жодного з полонених кайова, яких тримаємо тут. Вони мають заплатити за свої злочини не життям, а кіньми, зброєю, наметами і ковдрами. Ми ще не домовилися, але незабаром домовимося з ними про остаточну ціну. Раттлєр убив Клекі-Петру. Він має померти. Ви — його товариші, але ми могли би пошкодувати вас, якби ви були чесними. Але ви брехливі, тож і на вас чекає така ж доля, як і на Раттлєра.

Це була довга промова, мені рідко згодом доводилося чути такі довгі промови з вуст зазвичай мовчазного Віннету, хіба що за дуже важливих обставин. Мабуть, наша доля була для нього важливіша, ніж він намагався показати.

— Але ж як можна назвати нас ворогами, коли ми ваші друзі, — наполягав Сем.

— Мовчи! — наказав Віннету. — Я бачу, що ти помреш із цією брехнею на вустах. Досі ми дали вам більше свободи, ніж іншим полоненим, аби ви допомагали Вбивчій Руці. Але ви не варті співчуття, і тепер з вами поводитимуться суворіше. Хворому ви більше не потрібні. Йдіть за мною! Віннету відведе вас на місце, яке вам не вільно буде покидати!

— Тільки не це, Віннету, тільки не це! — перелякано скрикнув Сем. — Я не можу піти від Убивчої Руки!

— Можеш! Віннету наказує тобі, а його накази слід виконувати!

— Але благаємо тебе, дай хоча б…

— Мовчи! — суворо обірвав його на півслові Віннету. — Я не хочу чути жодних заперечень! Ви підете за мною, чи мої воїни мають зв’язати вас і перенести?

— Ми у вашій владі і мусимо слухатися. Коли ми знову зможемо побачити Вбивчу Руку?

— У день його і вашої смерті.

— А раніше?

— Ні.

— Тоді дай хоч попрощатися з ним перед тим, як ми підемо за тобою!

Сем схопив мене за руки, і я відчув його бороду на своєму обличчі, він поцілував мене у чоло. Стоун і Паркер зробили те саме. Потім вони пішли за Віннету, а я залишився на якийсь час сам, аж поки не прийшли апачі і не віднесли мене деінде. Я не знав, куди саме, бо був занадто ослаблений, аби розплющити очі. І я заснув ще, поки вони несли мене.

Я не знав, як довго проспав. Це був цілющий сон, тривалий і глибокий. Коли я прокинувся, то мені вже не було важко розплющувати очі, та й сам я був уже не таким слабким, як раніше. Я вже міг трохи повертати язиком і запихати пальця до рота, щоб виколупувати звідти засохлу кров і гній із рани.

Я був здивований, коли побачив довкола себе кам’яні стіни. Світло падало через нічим не закритий вхідний отвір. Я лежав у задньому кутку чотирикутної кімнати. Тут були складені одна на одну кілька ведмежих шкур, а накритий я був індіанською ковдрою. Праворуч і ліворуч від входу сиділи дві індіанки, які доглядали мене і водночас стерегли: молода і стара. Стара мала багато зморщок на обличчі і була потворною, як більшість літніх червоношкірих жінок. Молода ж була гарною, навіть дуже гарною. На ній була довга вільна сукня з вирізом під шию, підперезана на стегнах ремінцем зі шкіри гримучої змії. Вона не носила прикрас, жодного намиста — ні скляного, ні з дрібних монет, які люблять вішати на себе індіанки. Її найбільшою окрасою були дві товсті, чорні, з синім полиском коси, що звисали їй до пояса. Її волосся було схоже на волосся Віннету. Риси її обличчя також нагадували його. Її очі, прикриті довгими важкими віями, ніби таємниці, про які годі довідатися, мали такий самий оксамитово-чорний полиск. А вилиці були несхожими на широкі індіанські. М’які й округлі щоки сходилися донизу в ямочці, яка могла б свідчити про хитрість, якби йшлося про європейку. Щоби не потривожити мене, вона розмовляла зі старшою індіанкою тихо, а усмішка відкривала її блискучі, ніби зі слонової кості, зуби. Вишукана форма