Віннету І - Карл Фрідріх Май

Обидві скво вишивали білі шкіряні пояси червоними візерунками. Я піднявся на ліктях — так, я справді зробив це, хоча після мого попереднього пробудження не міг від слабості навіть розплющити повік. Стара почула мої рухи і вигукнула, показуючи на мене:

— Уфф! Аґуан інта-гінта!

«Уфф!» — це вираз здивування. А що означають решта слів, я не знав. Це був діалект апачів. Згодом я навчився перекладати ці шість складів, вони означають: «Він уже не спить!».

Дівчина відірвала погляд від своєї роботи і, коли побачила, що я сиджу, підійшла до мене.

— Ти пробудився, — сказала вона. На моє здивування, її англійська була доволі пристойною. — Ти чогось хочеш?

Я відкрив було рота, щоби відповісти, але відразу ж закрив його, бо згадав, що не можу говорити. Але якщо я зміг сісти, то, можливо, і з мовою у мене тепер краще. Тож я зробив другу спробу, і мені справді вдалося:

— Так. Я маю бажання, і не одне.

Який же я був радий почути свій голос. Але тоді він прозвучав мені, наче чужий. Слова виходили ніби сплющеними, і я присвистував, а коли говорив, то горлянка моя боліла. Але це були все ж слова після того, як я три тижні не був здатен видати жодного звуку.

— Говори тихіше, а ще краще знаками! — застерегла вона. — Ншо-чі бачить, що тобі боляче говорити.

— Ншо-чі — це твоє ім’я?

— Так. Мовою блідолицих це означає «Гарний день».

— Подякуй тому, хто назвав тебе так! Годі придумати краще ім’я, бо ти справді схожа на гарний весняний день, коли зацвітають і починають пахнути перші квіти.

Вона почервоніла і нагадала мені:

— Ти хотів розповісти про свої бажання.

— Спершу скажи мені, чи ти прийшла сюди задля мене?!

— Мені звеліли доглядати тебе.

— Хто?

— Мій брат Віннету.

— Так я і думав, бо ти дуже схожа на цього юного хороброго воїна.

— Ти хотів його вбити!

Це прозвучало водночас і запитально, і ствердно. При цьому вона уважно дивилася мені в очі, ніби хотіла побачити мене наскрізь.

— Ні, — відповів я.

— Він не вірить тобі і вважає тебе своїм ворогом. Ти двічі переміг його, а раніше це нікому не вдавалося.

— Одного разу я зробив це, щоби врятувати його, а вдруге — щоби він не вбив мене. Я полюбив його, як тільки побачив.

Її темні очі знову доволі довго спостерігали за мною, а потім вона промовила:

— Він не вірить тобі, а Ншо-чі — його сестра. У тебе болить у роті?

— Зараз ні.

— Ти зможеш ковтати?

— Спробую. Можна мені води?

— Звичайно. Щоб попити й умитися. Я принесу.

Вони разом зі старою індіанкою пішли геть і залишили мене лежати. Я був здивований.

Щó це таке? Як я маю розуміти все це? Віннету вважав нас своїми ворогами і не вірив нам, а проте мене доглядала його сестра! Все це не трималося купи. Можливо, я згодом усе збагну.

Через якийсь час обидві скво повернулися. Молодша тримала в руках горнятко з холодною водою. Такі горнята виготовляють індіанці з пуебло. Вона вважала, що я ще занадто слабкий, аби пити без сторонньої допомоги, і тримала мені горнятко біля рота. Мені було боляче ковтати, навіть дуже боляче. Але ж треба було змусити себе. Я пив маленькими ковтками з великими перервами, аж поки не спорожнив горнятко.

Це додало мені сили. Мабуть, Ншо-чі помітила це.

— Це пішло тобі на користь, — сказала вона. — Я принесу тобі згодом ще щось. Твоя спрага і голод мають бути велетенськими. Хочеш умитися?

— Так, якщо можна.

— Спробуй.

Стара принесла вишкрябану половинку гарбуза, наповнену водою. Ншо-чі сіла біля мене і дала рушник з тонкої тканини. Я спробував було вмитися, але це мені не вдалося, бо я був ще занадто слабким. Тоді вона занурила у воду кутик рушника і сама взялася мити мені обличчя і руки — мені, ймовірному ворогові свого брата і батька. Завершивши, вона запитала мене з ледь помітною, але співчутливою посмішкою:

— Ти завжди був таким же худим, як зараз?

— Худим? — Про це я зовсім не подумав! Три довгі тижні гарячки і запалення від рани, яке майже завжди завершується смертю. До того ж я нічого не пив і не їв. Це не могло не позначитися на мені.