Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Я думав, ви будете мною задоволені.

— Я не про це. А про можливі докори.

— Докори? Хто дорікатиме мені? Невже ви?

— Боже мій, як вам важко все розтлумачувати! Скажіть прямо, сер: там, на батьківщині, вас колись звинувачували у вбивстві?

— Не думаю. У кожному разі мені нічого про це не відомо, — відповів я на це дивне питання.

— Тож ви нікого не вбивали?

— Ні.

— Тоді сьогодні ви вперше вправлялися у завдаванні смертельного удару. Як після цього почуваєтеся? Ось що я хотів дізнатися.

— Гм. Це не надто приємне відчуття, мушу визнати. Мабуть, мені буде непросто знову позбавити якусь людину життя. У мене всередині здіймається щось, схоже на муки сумління.

— І не думайте навіювати собі таких дурниць! Тут щодня може виникнути необхідність вбити людину, щоби вберегти власне життя. У такому разі немає іншого виходу… О, небо! Ось знову трапився такий випадок! — перебив він сам себе. — Здається, апачі вже повернулися! Зараз тут буде море крові. Готуйтеся до бою, мсьє!

Від місця, де тримали полонених, долетів голосний крик «Гііііііііііііііііііі» — бойовий клич мескалеро. Інчу Чуна і Віннету повернулися раніше, ніж цього сподівалися. Вони напали на табір кайова. Перелякані кайова заклякли на місці. А потім Танґуа вигукнув:

— На наших братів напали вороги! Біжімо їм на допомогу!

Він збирався рушити до табору, але дорогу йому заступив Сем Гоукенс.

— Нікуди не йдіть. Залишайтеся тут, бо ми також уже оточені! Невже ви вважаєте апачів цілком дурними? Вони не нападатимуть тільки на охоронців, не знаючи, де всі інші. Ще мить, і…

Він говорив швидко, але так і не встиг закінчити речення, бо трапилося щось жахливе — моторошний бойовий клич прозвучав і біля нас. І хоч ми були у відкритій прерії, але в той момент опинилися посеред кущів, за якими і сховалися апачі, непомітно підкравшись до нас. Тепер ми були оточені. Вони з усіх боків насувалися на нас. Кайова стріляли в них, іноді влучали, але це було марно.

— Не вбивайте апачів! — крикнув я Семові, Діку і Віллу, і відразу ж біля нас спалахнув бій.

Ми вчотирьох не брали у ньому участі. Але головний інженер і троє землемірів оборонялися, і їх убили. Це було жахливо.

Поки я спостерігав за цим страшним видовищем, на нас ззаду напали і розділили. Ми намагалися крикнути цим людям, що ми їхні друзі, але нас не слухали. Вони кидалися на нас зі своїми ножами і томагавками, тож нам довелося оборонятися, хоч ми й не збиралися цього робити. Ми вбили кількох із них. Тоді вони відчули до нас повагу і дали нам спокій.

Я скористався моментом, аби озирнутися. Біля кожного кайова було по кілька апачів. Сем також зауважив це і гукнув:

— Тікаймо! За нами кущі!

Мисливець показав на місце, де ми вже ховалися раніше, і кинувся туди. Дік Стоун і Вілл Паркер побігли за ним. Я повагався кілька секунд і ще раз озирнувся на решту землемірів. Вони були білими, тож я хотів би допомогти їм. Але було вже пізно. Тому я теж рвонув до кущів. Але не встиг я добігти до них, як побачив Інчу Чуну.

Він був із тим загоном апачів, які мали напасти на табір і визволити полонених. Виконавши це завдання, обоє вождів примчали сюди, до більшого загону, щоби подивитися, як усе відбувається тут. Інчу Чуна випередив сина. Коли ж вождь апачів завертав за кущі, то побачив мене.

— Ти крав у нас землю! — крикнув він мені й кинувся на мене зі своєю срібною гвинтівкою. Я намагався криками пояснити, що я не його ворог. Але він нічого не слухав і лише бив мене з подвоєною люттю. Тож у мене не залишалося вибору — аби уникнути поранення, довелося завдати йому болю у відповідь. Наступної миті я відкинув свій карабін, яким досі відбивався від його ударів, схопив його за шию і стукнув кулаком у скроню. Він упав у траву. І тут за мною почувся радісний крик:

— Це Інчу Чуна, вождь апачів! Танґуа повинен мати його скальп!

Я озирнувся і побачив кайова, який чомусь опинився поряд. Він відкинув геть свою зброю, витягнув ножа і кинувся до непритомного вождя. Я вхопив його за руку.

— Забери свої руки! Це я його переміг! Він належить мені!

— Мовчи, блідолиций поганцю! — прошипів він. — Танґуа не буде питати тебе, що йому робити! Вождь мій! Відчепися від мене, бо…

В цю мить він ударив мене ножем і поранив ліву руку. Я ж не хотів його вбивати, тому не витягав ножа з-за пояса. Але потрібно було відтягнути його подалі від Інчу Чуни. Це було важко, тож я стиснув його за горло і знерухомив. А тоді вже нахилився над Інчу Чуною, і на його обличчя впали кілька крапель крові з моєї долоні. Наступної ж миті я почув якийсь звук, озирнувся, і цей рух врятував мені життя: замість сильного удару прикладом по голові я дістав по плечі. Якби цей нападник влучив, то моя голова розлетілася б на друзки. І вдарив мене Віннету.