Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Тіло блідолицього труситься від страху. Невже цей слабак наважиться стати в коло на піску?

Не встиг він договорити, як я став у південніше розташоване коло. Це був вдалий маневр. Завдяки цьому я отримав місце, на якому сонце світило мені в спину, а от моєму суперникові воно сліпило очі. Це можна було б назвати хитрістю. Однак він знущався з мене і збрехав, що моє тіло труситься від страху. Ось і отримав по заслузі. Тут не було місця для співчуття. Необхідність убити людину — це жахливо, але найменший порух співчуття коштуватиме мені життя, тому я твердо вирішив заколоти цього Самсона. Я зберігав спокій, попри могутню статуру та промовисте ім’я свого суперника, бо не мав підстав уважати себе поганим фехтувальником, хоча з ножем бився вперше в житті.

— Він справді наважився на це! — продовжував глумитися червоношкірий. — Мій ніж з’їсть його. Маніту віддає його мені, бо забрав у нього розум.

Такі промови характерні для індіанців. Мене би вважали боягузом, якби я промовчав. Тому я відповів:

— Ти б’єшся язиком, а я стою тут із ножем. Займи своє місце, якщо не боїшся!

Тут він різко скочив у своє коло вісімки і розлючено крикнув:

— Боюся? Ніж-Блискавка повинен боятися? Ви чули це, воїни кайова? Ніж-Блискавка вб’є цього блідолицього пса першим же ударом!

— Це мій перший удар коштуватиме тобі життя. Замовкни нарешті! Тебе мали би назвати не Ніж-Блискавка, а Довгий Язик.

— Довгий Язик, Довгий Язик, — голосно повторив кайова. — Ви чуєте це, брати мої? Цей смердючий койот наважився обізвати Ножа-Блискавку! Нехай хижі птахи з’їдять твої нутрощі!

Ця погроза була необережною, навіть дурною з його боку, бо так він зрадив себе і підказав мені, який саме перший удар збирається зробити. Мої нутрощі! Тож треба було сподіватися не удару в серце, а удару знизу, щоби розпороти мені живіт!

Ми стояли так близько один від одного, що досить було лише трохи нахилитися, аби дістати суперника ножем. Він втупився мені в очі. Його права рука звисала донизу, а лезо ножа стирчало догори між пальцями. Це означало, що він справді битиме знизу, бо той, хто хотів би вдарити зверху, тримав би ножа зовсім інакше.

Отже, я знав напрямок його удару. Тепер найважливішим був час. Я чекав, коли в його зіницях з’явиться ледь помітне поблискування, яке завжди передує миттєвому рішенню. Я опустив очі, щоби додати певності суперникові, але продовжував уважно спостерігати за ним крізь вії.

— Давай, ти, білий боягузе! — заохотив він мене.

— Не мели язиком, а дій, ти, червоношкірий недоростку!

Після такої обрáзи треба було або відповідати щось дуже люте, або нападати. Трапилося друге. Різке розширення зіниці попередило мене про це, і наступної миті він різко викинув праву руку з ножем догори, щоби розпороти мені живіт. Якби я очікував удару зверху, то це була б остання мить мого життя. Але тепер я легко зміг захиститися, миттєво шпорнув ножем уперед і розсік його руку.

— Паршивий пес! — заверещав він, відсмикнувши руку, і від страху та болю випустив ніж.

— Не говори, а бийся! — сказав я і ще більше витягнув руку з ножем уперед. Лезо увійшло йому в саме серце, і я миттю витягнув ножа назад. Удар був удалим, бо з рани завтовшки з палець бризнув яскраво-червоний струмінь крові. Велетень захитався, хотів було закричати, але видав хіба ледь чутний зойк і впав додолу.

Індіанці розлючено завили. Тільки один з них мовчав, і це був Танґуа. Він підійшов до мого суперника, нахилився до нього, обмацав рану, знову випростався і подивився на мене поглядом, який я ще довго не міг забути. Це була суміш жаху, люті, страху і захоплення. Після цього він хотів було мовчки піти геть. Але я зупинив його.

— Ти бачиш, що я стою на своєму місці? А Ніж-Блискавка вже ні, тепер він лежить за межами поля бою. Хто з нас переміг?

— Ти! — розлючено крикнув він і пішов геть. Але не встиг він зробити й п’яти-шести кроків, як повернувся назад і прошепотів мені: — Ти — білий син злого духа. Наш чаклун забере в тебе силу. І тоді ти віддаси нам своє життя!

— Твій чаклун може робити все, що схоче, але я очікую, що ти дотримаєш свого слова!

— Якого слова? — запитав він зверхньо.

— Обіцянку не вбивати апачів.

— Ми не будемо їх убивати. Танґуа так сказав, і Танґуа виконає свою обіцянку.

— І вони будуть вільні?

— Так, вони знову можуть бути вільні. Вожді кайова завжди виконують обіцянки.

— Тож тепер я разом зі своїми друзями розв’яжу апачів.

— Я сам це зроблю, коли настане час.

— Час настав. Він настав, бо я переміг.

— Мовчи! Хіба ми домовлялися з тобою про час?

— Конкретно ні, але це ж само собою зрозуміло, що…

— Мовчи! — знову крикнув він. — Момент, коли звільнити полонених, обере Танґуа. Ми не будемо вбивати