Три мушкетери - Олександр Дюма
Д'Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайомитись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як і ту, що її йому навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак отримав їх од герцога Бекінгема.
— Це означає: «Священнослужителям нижчого сану потрібні для благословення дві руки», — пояснив Араміс.
— Чудова тема! — вигукнув єзуїт.
— Чудова й догматична! — озвався й кюре, який, знаючи латину приблизно так само, як і Д'Артаньян, уважно стежив за єзуїтом, не пропускаючи нагоди ступати за ним слід у слід і луною повторюючи його слова.
Що ж до Д'Артаньяна, то захоплення двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушило.
— Авжеж, чудова, prorsus admirabile[127]! — вів далі Араміс — Але вона вимагає поглибленого вивчення творів отців церкви і Святого Письма. Тим часом — і я смиренно визнаю це перед ученими панотцями — чергування в нічній варті й королівська служба змусили мене трохи занедбати заняття.
Тому мені буде легше, facilius natans[128], узяти таку тему на свій вибір, яка для складних проблем теології була б тим самим, чим є мораль для метафізики та філософії. Д'Артаньян нудився, кюре також.
— Подумайте, який вступ! — вигукнув єзуїт.
— Вступ, — повторив кюре, аби й собі щось сказати.
— Quemadmodum inter coelorum immensitatem[129].
Араміс скоса глянув на Д'Артаньяна. Той позіхав на весь рот.
— Говорімо по-французьки, панотче, — сказав Араміс єзуїтові, — тоді пан Д'Артаньян зможе краще оцінити нашу розмову.
— Авжеж, — зауважив Д'Артаньян, — я стомився з дороги, і вся ця латина вилетіла мені з голови.
— Гаразд, — трохи невдоволено відповів єзуїт, тоді як зраділий кюре з безмежною вдячністю глянув на Д'Артаньяна. — Отож, розгляньмо складові частини цієї глоси[130]. Мойсей, служитель Бога… він тільки служитель, зверніть на це увагу! Мойсей благословляє руками; коли євреї билися зі своїми ворогами, він звелів підтримувати обидві його руки, отже, він благословляв обома руками. До того ж, у Євангелії так само сказано: «Imponite manus», а не «manum». «Покладіть руки», а не «руку».
— Покладіть руки, — повторив кюре, роблячи відповідний жест.
— А святому Петрові, намісниками якого є папи, — вів далі єзуїт, — було сказано навпаки: «Porrige digitos» — «Простягни персти». Зрозуміло?
— Звичайно, — відповів Араміс, упиваючись розмовою, — але це тонкощі.
— Персти! — повторив єзуїт. — Святий Петро благословляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома — во ім'я Отця, Сина і Святого Духа.
Всі перехрестилися; Д'Артаньян зробив те саме.
— Папа — намісник святого Петра і уособлює в собі три Божественні сили; решта, ordines inferiores[131] духовної ієрархії[132], благословляють іменем святих архангелів та ангелів. Найнижчі ж священнослужителі — приміром, наші диякони й ключарі — благословляють кропилами, що символізують безконечну кількість простягнених для благословення перстів.
Отака суть теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento[133]. Я зробив би з неї два таких томи, як цей, — додав єзуїт.
І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл.
Д'Артаньян здригнувся.
— Авжеж, — сказав Араміс, — я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вважаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Скажіть, любий Д'Артаньяне, якої ви думки про нього: «Non inutile est desiderium in oblatione». Це означає: «Певний смуток личить тому, хто приносить жертву Богові».
— Схаменіться! — вигукнув єзуїт. — Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення є в «Augustinus», книзі єресіарха Янсенія[134], яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже!
— Можна занапастити душу, — луною озвався кюре, сумно хитаючи головою.
— Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців[135].
— Але ж, панотче… — спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього.
— А як ви доведете, — не давши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, — що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові?
Вислухайте таку дилему[136]: Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом — значить сумувати за дияволом; такий мій висновок.
— І мій також, — сказав кюре.
— Змилосердьтеся!.. — знову заговорив Араміс.
— Desideras diabolum[137], нещасний! — вигукнув єзуїт.
— Він сумує за дияволом! О мій юний друже, — простогнав кюре, — не сумуйте за дияволом, благаю вас!
Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови.
— І все-таки вислухайте мене, — сказав Араміс з ввічливістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздратування. — Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри…
Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме.
— Але погодьтеся принаймні, що не варто приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, Д'Артаньяне, хіба це не правда?
— Та правда ж, хай йому чорт! — вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.
— Моя відправна точка — це силогізм[138]: світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ — отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: «Принесіть жертву Богові».
— Це так, — сказали супротивники.
— До того ж, — вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, — до того ж, я написав на цю тему рондо[139], яке показав торік панові Вуатюру[140], і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.
— Рондо! — зневажливо мовив єзуїт.
— Рондо! — машинально повторив кюре.
— Прочитайте, прочитайте! — вигукнув Д'Артаньян. — Це трохи розважить нас.
— Ні, воно релігійного змісту, — відповів Араміс — Можна сказати, шо це теологія у віршах.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.
— А втім, ось воно, — мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.
Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні,
