Три мушкетери - Олександр Дюма
Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. Рівно через рік, того самого дня, коли мене образили, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з'явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од виправної в'язниці.
Офіцер і справді був там; я підійшов до нього саме в ту мить, коли, ніжно поглядаючи на свою приятельку, він наспівував їй якусь любовну пісеньку, і перервав його на середині другого куплету.
— Добродію, — спитав я, — чи вам і тепер буде не до вподоби зустрітися зі мною у відомому вам домі на вулиці Пайєн і чи ви й тепер наважитесь побити мене палицею, якщо я не послухаюся вас?
Офіцер здивовано глянув на мене і сказав:
— Чого вам треба, пане? Я вас не знаю.
— Я той самий скромний абат, — відповів я, — який читає «Житія святих» і перекладає вірші про Юдиф.
— Тепер пригадую, — чваньковито мовив офіцер. — То чого вам треба?
— Мені треба, щоб ви знайшли час прогулятися зі мною.
— Завтра вранці, якщо ви неодмінно цього бажаєте, і до того ж з превеликим задоволенням.
— Не завтра вранці, а негайно, будьте ласкаві.
— Якщо ви наполягаєте…
— Авжеж, наполягаю.
— Тоді ходімте. Вельможні пані, — звернувся він до дам, — не хвилюйтеся. Я тільки уб'ю цього добродія й одразу ж повернуся, щоб доспівати вам останній куплет.
Ми вийшли. Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.
— А що дами, — вів далі Араміс, — не дочекалися повернення свого співака, а вранці його знайшли на вулиці Пайєн продірявленим ударом шпаги, то всі зрозуміли: це справа моїх рук, і пригода набула скандального характеру. Ось чому я змушений був на певний час відмовитись од сутани. Атос, з яким я саме тоді заприятелював, і Портос, який, на додачу до попередніх уроків фехтування, навчив мене ще кількох славних прийомів, умовили мене звернутися з проханням про мушкетерський плащ. Король дуже любив мого батька, вбитого під час облоги Арраса[145], і мені було даровано цей плащ. Ви чудово розумієте, що саме тепер для мене настав час повернутися в лоно церкви.
— Але чому саме тепер, а не раніше і не пізніше? Які події могли навернути вас на такі прикрі думки?
— Ця рана, мій любий Д'Артаньяне, стала для мене пересторогою неба.
— Ця рана? Що ви таке кажете! Вона майже загоїлась, і я певен — зараз ви більше страждаєте зовсім від іншої рани.
— Від якої? — спитав Араміс, зашарівшись.
— У вас рана в серці, Арамісе, більш болюча й кривава рана, причиною якої є жінка.
Очі Араміса мимоволі спалахнули.
— Та годі-бо вам! — вигукнув він, сподіваючись приховати хвилювання під машкарою байдужості. — Чи варто говорити про такі речі!
Щоб я сумував за любовними втіхами? Vanitas vanitatum[146]! Чи не гадаєте ви, що я збожеволів? Але чому б то? Через якусь гризетку, через якусь покоївку, до якої я залицявся, бувши в гарнізоні… Як ви могли таке подумати!
— Пробачте, любий Арамісе, але мені здавалось, що ви поціляли багато вище.
— Вище? Та хто я такий, щоб наважитися на щось подібне? Бідний мушкетер без грошей і без становища, людина, яка ненавидить залежність і почувається серед мирян не на своєму місці!
— Арамісе, Арамісе! — вигукнув Д'Артаньян, недовірливо глянувши на свого друга.
— Прах я є і на прах перетворюся. Життя сповнене зневаги й гіркоти, — вів далі Араміс, посмутнівши. — Нитки, що зв'язують його зі щастям, одна по одній рвуться в руці людини, і перш за все рвуться золоті нитки. О мій любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс з ледь відчутною гіркотою в голосі, — послухайте мене: приховуйте свої рани, якщо тільки вони у вас будуть. Мовчанка — остання втіха знедолених; ніколи й нікому не звіряйтесь у своєму горі, бо людська цікавість так само живиться нашими сльозами, як мушва — кров'ю пораненої лані.
— На жаль, це так, мій любий Арамісе! — відповів Д'Артаньян, і собі глибоко зітхнувши. — Бо ви розповідаєте мені мою власну історію.
— Як?
— Авжеж, у мене щойно підступно викрали жінку, яку я кохав, навіть більше того — обожнював. Я не знаю, де вона, куди її відвезли; може, вона у в'язниці, а може, й померла.
— Але ви принаймні можете втішатися тим, що вона залишила вас проти своєї волі, ви знаєте, що, коли від неї немає звістки, це тому, що їй заборонений будь-який зв'язок з вами. А я…
— Ви…
— Ні, нічого, — мовив Араміс. — Нічого.
— Отже, ви назавжди відмовляєтесь од світських утіх, це вирішено остаточно і безповоротно?
— Назавжди. Сьогодні ви ще мій друг, а завтра вже будете тільки тінню або й зовсім перестанете існувати для мене. Бо світ — це могила й нічого більше.
— Хай йому чорт! Які сумні речі ви кажете.
— Що вдієш! Моє покликання веде мене за собою, воно захоплює мою душу.
Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів. Араміс вів далі:
— І все-таки, поки я ще остаточно не порвав із земними втіхами, я хотів би поговорити про вас, про наших друзів.
— А я, — відповів Д'Артаньян, — хотів би поговорити про вас, хоч ваші думки вже так далеко від усього земного; кохання викликає у вас огиду, друзі стали тінями, а світ — могилою.
— На жаль, це так! І ви самі можете в цьому переконатись, — сказав Араміс, зітхаючи.
— Тоді облишмо цю розмову, — запропонував Д'Артаньян. — І спалімо листа, в якому напевно сповіщається про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.
— Якого листа? — схвильовано вигукнув Араміс.
— Листа, що надійшов, коли вас
