Слідами вигнанця - Григор Угаров

— Чека чама! (Вогонь добрий!) — задоволено гигикнув дідуган і похапцем сховав сірники в капшучок на шиї, бундючно зиркаючи на одноплемінців.

Церемонія зустрічі білої людини закінчилась дружним приязним вереском. Після цього вождь повів географа стежкою до селища. Біля хатинок на палях навіть не зупинились. Плем'я вже давно тут не жило. Багато місяців тому, сказав вождь, прибула велика жовта вода й забрала багато хатин. Мости геть пошматувала, а палі порозхитувала. Скільки пальців є на одній руці, стільки днів мукасекери були відрізані від усього світу. Нарешті вони видовбали з баобабової кори дві піроги й дісталися до берега.

— А де мукасекери мають селище тепер? — поцікавивсь Павел.

Вождь вишкірив свої жовті конячі зуби, що мало означати усмішку, махнув рукою й гордовито відповів:

— Ой біла людино, ти ж зараз стоїш під селищем племені! Задери голову вгору, й побачиш сам!

Павел глянув — і справді: у верховітті велетенських дерев гніздами мостилося ціле селище, та й чималеньке. Кожна хатина стояла на широкому помості з колодок. Від оселі до оселі в повітрі провисали вузенькі, сплетені з очерету вулиці-мости. Зараз ними на всі боки переполохано шастали напівголі жінки та дітлашня. Вони стрибали швидко й вправно, як мавпи, й поквапливо ховались по домівках.

Щоб заспокоїти їх, вождь засурмив у бойовий ріг, зроблений зі слонячого ікла та оздоблений випаленим візерунком. Тубільці відгукнулися голосно й урочисто. Повітряне селище загуло й загомоніло, мов бджолиний вулик. З помостів повистромлялись цікаві голови.

— Чама-чама! — задоволено гаркнув вождь.

Він перший зняв буйволячий хвіст із голови й почепив його на пасок. За ним те саме зробила й решта тубільців. Чаклун тричі гупнув у бубон, потім, підстрибнувши, гупнув ще раз. Якийсь дідок щось гукав згори. Вождь хижо блимнув на нього, й той шаснув у хатину, мов миша в нору.

Довівши гостей до середини селища, Саба сп'явсь на пеньок, поправив свій леопардовий набедреник, наставив до рота коротку та широку бамбукову трубу й гучно заговорив:

— Біла людина — великий чаклун! Біла людина має вогненний лук, але вона не занапастить наше плем'я! Біла людина ось понадавала нам багато чарівних речей! — з цими словами вождь показав усім подарований йому кишеньковий ножичок. — Біла людина не палитиме воду й землю!

Радісний гомін покотивсь у верховітті від хатини до хатини. Потім знову запала тиша. Вождь глянув у той бік, звідки щойно виглядав дід, і гукнув угору:

— Мбудо, спусти драбину до самої землі! Біла людина з Місяця буде наш гість!

Знову зажебоніло у верховітті, немов там повіяв вітерець. Майже тієї самої миті з помосту спустилося заразом кілька гнучких ліанових драбин. Підійшли й носії. Наказавши їм залишатись унизу, Павел закинув карабін за плече, кивнув до негреняти й найближчою драбиною подерсь угору. Вождь із котячою спритністю спинався слідом за ним.

Постерігши білу людину вже вгорі, жінки з вереском поховались у хижки й перелякано визирали звідти. Обвівши рукою своє селище, вождь відверто запишався:

— Лібата мукасекерів неприступна для ворогів! Жодна стріла не долітає до наших хатин, і навіть найдужчий воїн не докине сюди списом.

Павел мовчки дививсь на суворого вождя. На чолі та щоках у того виднілося п'ять шрамів. Ноги, спотворені слонячою хворобою, були ще й подовбані ворожими списами. Обличчя мало лютий і неприємний вираз, а злі колючі оченята немов протинали тебе наскрізь…

Вождів «палац» гніздивсь у галуззі найвищого дерева, звідки видно було геть усе селище. Перед круглим входом «палацу» теліпавсь причеплений на мотузку людський череп. Передня стіна була виплетена з кори та поцяцькована білими, чорними й червоними малюнками, що зображали різних звірів, рибу, сонце та зірки. При вході стояв оцупок та репнутий глек, підпертий двома каменюками. Ввесь поміст був засланий очеретяними рогожами. Зсередини визирнула якась потворна бабця й негайно сховалася. Молода дівчина, затуливши вид рукою, винесла з хатини два пишні леопардові хутра, заслала ними рогожу біля оцупка й зникла. Кивнувши на шкури, вождь запросив географа сісти, не зводячи погляду з його дивовижних речей та «чудернацького» вбрання. Видно було, що вождеві страшенно кортить поторкати білу людину за ґудзики куртки, за кобуру, «вогненний лук», чоботи, а надто за срібний ланцюжок годинника, — але він і досі не наважувавсь.

Скрутивши цигарку, Павел простяг вождеві. Той не відмовивсь, але, замість палити, миттю зжував її своїми великими жовтими зубами і аж загарчав од задоволення. Потім, ударивши себе в груди, він щось вигукнув. Негайно підбігла та сама дівчина. На темній таці з кори вона принесла кілька дерев'яних келишків, ущерть повних пальмового вина. Поставивши тацю на рогожу, вона знову зникла. Вождь показав географові на один келих, негреняті — на інший. Павел сьорбнув. Вино мало присмак дикого меду.

Нараз вихиливши келих, вождь усміхнувся, поплямкав язиком і кивнув на кобуру пістолета:

— Що сховано в шкіряній торбинці білої людини?

— Це малий вогненний лук, — відповів Павел.

Коли Домбо переклав, у вождя Саби аж очі рогом полізли, й він довго вдивлявсь у кобуру, з якої виглядала шерхка ручка.

— А чи може малий вогненний лук убити людину? — запитав Саба.

— Малий вогненний лук дуже влучно стріляє! — промовив Павел, розстібнувши «шкіряну торбинку» й діставши звідти пістолет, але вождь не наваживсь навіть доторкнутися до зброї.

Стара негритянка, яка потроху чимраз ближче приступала до співбесідників, уздрівши револьвер, заверещала й знову шаснула в хатину.

— Білий чаклун може показати, як малий вогненний лук убиває людину? — раптом запитав Саба.

— Яку це людину? — настовбурчився Павел. — Це може статись лише тоді, коли на білу людину хтось нападе!

— Вождь мукасекерів має людину, яка не варта висмоктаної цурки солодкої тростини.

Павел підозріливо глянув на тубільця. Холодні вождеві очі грали, мов у звіра, й нишпорили десь поза хатиною.

— Я не хочу вбивати людину! — відказав Балканов. — То тільки лихі боми вбивають невинних людей.

Захихотівши в кулак,