Слідами вигнанця - Григор Угаров
Негри, мов підтяті, попадали в траву, покидавши клунки та кошики й налаштувавши списи. Павел заліг за кущиком. Одинадцять пар очей перестали кліпати. Капоко, припавши вухом до землі, напружено наслухав. Знову почулось гарчання лева, супроводжуване якимось незнайомим криком. Тятиви напнулись, аж бриніли.
Потім Павел побачив, що Капоко спокійно сів, змінив асагей на лук і, скрадаючись, поплазував кудись обрідною травою. За кільканадцять кроків озирнувсь, і всі побачили на його виду лукаву посмішку.
Легенький вітерець, який раптом повіяв з того боку, приніс лунке гупання ратиць об тверду землю. Негри заворушилися й збентежено перезирнулись.
Може, лев напав на череду гну чи газелей? Або відчайдушна антилопа проштрикнула лютого хижака, й тепер обоє конають, не спроможні розчепитись? Але ж ні антилопи, ні тим паче білогриві гну не ревуть таким ото голосом. А згуки долинали з-за горбка, що по той бік чагарів. Гну чи газель — байдуже що, але його таки треба вполювати, бо в шкіряних торбах не лишилося й шматочка м'яса, а ні молочний сік кокосових горіхів, ні бульби зами, ні баобабова каша вже не могли нагодувати одинадцятеро виснажених людей.
Павел став на одне коліно, тримаючи карабін напоготові.
Раптом знову застугоніла земля, немов посунув табун коней, і над волотками трави замелькотіли голівки цілої зграї вгодованих страусів. Помітивши людей, птахи негайно звернули на схід, і над саваною розлігся їхній тривожний клекіт. Павел двічі вистрілив. Переколошкане птаство швидко мчало вперед. Услід йому полетів цілий снопик стріл, зі свистом розтинаючи повітря. Вистріливши ще раз, Павел збіг на горбок, але страуси вже майнули на добру милю, Не залишивши в траві жодної жертви. Переслідувати їх можна було б хіба що верхи на коні або бикові, як це роблять кафри.
Постававши, негри очманіло дивились удалину, де над чагарями й досі маячіли голови страусів. Та раптом на тому місці, звідки знялися ці птахи, Домбо прикмітив якусь тварину. Вона котила носом поперед себе великий сивий голяк. Одним пострілом Балканов повалив тварину на землю. То була маленька африканська лисиця. За хвилину хлопці схилились над трьома великими страусячими яйцями. Одне з них саме й котила лисичка, шукаючи камінця, щоб розбити об нього свій трофей та скуштувати яєшні. Яйця мали тверду попелясту шкаралупу й кожне з них переважувало двадцятеро курячих.
У холодку під акаціями носії розіклали ватру. Коли гілля перегоріло, Капоко попродовбував страусячі яйця й догори дірочками загорнув у жар. А тоді, вирізавши з акації паличку, обдер кору й заходивсь помішувати яєшню просто в шкаралупині.
Негри жваво обговорювали незвичайну пригоду. Капоко хитро всміхався.
— Я добре знаю габу! — говорив він. — Спочатку злякався, думаю — кумба! Коли слухаю — ні! Таки габа!
Поки пряжилась яєшня, молодий мисливець розповів про одне полювання на страусів. Капоко пішов у савану з Кабангою. Страуси, виявляється, люблять сіль, тому й кружляють увесь час понад солоними болотами. Тож Капоко з батьком подалися до одного такого болота й сіли в засідку. Пополежали ж вони там! Нарешті-таки страуси з'явились. Один був поранений і сичав на інших, мов гусак. Кабанга зачекав, доки зграя напилась, бо після водопою страуси стають вайлуватіші й тоді їх легше полювати. Старий мисливець мав на собі страусячу шкуру. Потихеньку вистромившись з очерету, він озвавсь по-страусячому. Птахи не помітили пастки й довірливо прийняли його до зграї. Кабанга підступив до найкращого, одним ударом повалив його на землю й перерізав горлянку загостреною бізонячою кісткою.
Зі страусячої шкури Кабанга пошив Капокові гарне святкове, муканзо…
Коли мандрівники попоїли, Капоко розколов навпіл цупкі шкаралупини страусячих яєць і поробив з них полумиски.
IV
Вітер несподівано повернув з північного сходу. Тепер повітря було напоєне вогкістю та озоном. Уперше за ввесь час подорожування почувся далекий гуркіт. Уночі в горах випав перший дощ. На небі нерухомою пінявою застигли сріблясто-білі хмари. На їхніх окрайках золотом вигравало сонце, заливаючи продухвини рожевою млою. Тільки де-не-де прозирала ясна блакить неба.
Подорожні стомлено сходили на пагорб. Удалині знову загуркотіло. Павел стурбовано гукнув до хлопців, аби прискорили крок. Далекі громовиці сповіщали, що суховіям настав кінець і незабаром почнуться зливи, що пересохлі річки знову загомонять, болота й озера наллються водою, і йти буде ще важче.
Але, наслухаючи та обстежуючи небосхил у бінокль, Павел за дві чи три милі знову помітив того самого слона із слоненям і раптом повірив у реальність небезпеки.
Тубільці мали рацію. Павел згадав про вбиту в лісі слониху. Ще тоді Кабанга передрікав неминучу помсту. Він добре знає норови страшної в своїй люті мстивої тварини. Десь слон попоникав, доки знайшов сліди вбивць своєї подруги.
Вітер трохи ущух, але чутливе Капокове вухо впіймало сердите слоняче сурміння.
— Тікаймо до лісу, гамба! — запропонував негр. — Гумба-гумба вже близько!
— Коли ж я ніде не бачу лісу! — озираючись на всі боки, стурбовано вимовив Павел.
— За горбом має бути ліс!
За узвишшям і справді починався густий тропічний ліс. Мандрівники чкурнули туди. Капоко змінив спис на асагей. Озвалось люте ревіння, яке немов хвилею вдарило втікачів. Тепер уже не могло бути сумнівів: слон іде їхнім слідом. З його могутньої горлянки щохвилини видирався жахливий згук.
Коли люди зникли за першими деревами, слон пустився навскаки, високо вгору підкидаючи важкий зад. Павел біг, обливаючись потом. Ноги грузли в пісок та дрібну рінь. На узліссі він наздогнав Домба. Негреня розгублено металось попід деревами.
— Залазь на оте хлібне дерево! — показав йому Павел на грубелезний стовбур.
— А гамба що зробитиме? — спинаючись угору, спитало негреня. — Гумба-гумба буде гамбу розчавити!
— Я дам собі раду! А ти поспішай, бо ніколи!
Не встиг Балканов як слід умоститись на дебелій
