Слідами вигнанця - Григор Угаров
Через деякий час мандрівники ввійшли в обрідний ліс. Кора на деревах була пообдирана, й рослини нагадували мертвих велетів. Ніде не промайнув ні птах, ані звір. Скоцюрблена кора лежала долі попід голими стовбурами. Павел спитав у хлопців, що то за знак, але ніхто не відповів. Та згодом підійшов Лія й показав рукою вгору:
— Запитай у Капока, гамба. Він знає. Капоко ходив на полювання в далекі землі.
Капоко йшов кроків за двісті попереду. Географ, застромивши палець у рот, різко свиснув, як це робили тубільці.
— Десь поблизу живе плем'я, — мовив ватажок носіїв, коли решта підійшла до нього. — Земля в них уже не родить добрі бульби маніоки, дає обмаль бататів та ямсу. Через те плем'я обчухрало стовбури. Ліс швидко загине, дерева зогниють, і на цьому місці розчиститься добра земля під городи.
Павел зрадів. Якщо поблизу селище, то є нагода розпитати про гаубау та батька.
За годину подорожніх перепинила широка пересохла річка. Дно її вкривав грубий шар густого темного мулу. Зробивши кілька сот кроків угору вздовж берега, негри перейшли на той бік. Але Павел, відставши од них, вирішив переправитись ближче, вздрівши у мулі цілу низку якихось чорних, мов базальт, плит. Він зачекав, поки носії підійшли навпроти, закинув карабін за плече й стрибнув з берега на першу плиту, одначе каменюка ввігнулась, наче туге тісто. Павел швиденько переступив на іншу, але й та увігнулась, мов пружина. Третя плита раптом заворушилася, ніби жива, і Павел поквапливо стрибнув далі.
«Що за чортовиння! — підозріливо озирнувсь він. — Це каменюччя ворушиться піді мною!»
До берега лишився добрий шмат, як раптом плита, на яку хотів ступити Павел, спочатку ворухнулась, а тоді швидко поповзла вперед. Носії, постававши на тому боці, збуджено лементували, вимахуючи списами й руками.
— Габа-габа! — злякано гукав Капоко. Домбо, підбігши майже до мулу, несамовито верещав:
— Тікай, гамба! Страшно габа-габа!
Павел не знав, що то за «габа-габа», але збагнув, що йому загрожує якась небезпека. Він заходився переплигувати далі, та дивна річ! Під ногами знову заворушилось, і reoграф мало не гепнув у клейку лемішку мулу. Плита, на якій він затримавсь, поповзла вперед, мов плавучий острівець. Павел чимдуж пострибав з плити на плиту й насилу-силу таки діставсь до протилежного берега, де й досі верещав Домбо, з переляку забувши, що гамба не розуміє його рідної мови. Ухопившись за держално списа, який простягнуло йому негреня, Павел вибрався на сухе. А озирнувшись, мало не остовпів: з густого драговиння один за одним підіймалась і продирала баньки ціла «череда» вкритих чорним клейким мулом крокодилів.
Отямившись трохи, Павел так пояснив собі це явище. Коли настала посуха й зникла в річці вода, хижаки мусили шукати якогось пришибу. Вони зарились у багнюку та й поснули летаргійним сном, а як тільки почнуться зливи й знову прибуде вода, крокодили попрокидаються і подадуться на полювання. Та ось непроханий гість передчасно потурбував їх. Знесилені спекою та сном на порожнє черево, вони не змогли негайно напасти на жертву, але це ще не свідчило про те, що хижаки перетворились на лагідних ягняток.
Крокодили спроквола ворушились, і їхня темна броня вилискувала проти сонця базальтом. Нарешті розбурхані плазуни познаходили зручні ковбані, повмощувалися ще глибше, й тягучка драговина засмоктала їх.
Постерігши таку картину, негри вдруге зчинили лемент, але вже радісний:
— Біла людина врятувалась! Гамба дужчий за габа-габу!
— Габа-габу переможено! Габа-габа перелякалась і сховалась у мул!
Тільки Домбо ще й досі не отямивсь од жаху. Нахиливши спис, він мовчки підійшов до географа й мовчки полащився об його брезентову куртку.
— Що тобі сталося, друже? — всміхнувсь Павел, пригорнувши хлопця до себе. — Ти чи не злякався, бува?
Сумно похитавши головою, Домбо зітхнув:
— Ой гамба, злякався, дуже злякався! Що зробитиме Домбо без гамби? Що? Кумба з'їж мого тамо-тамо, погані білі вбивай мою мана-мана, а якщо гамба загине від га-ба-габи, Домбо залишайся сам. Що роби тоді Домбо? Ой, погано, гамба, дуже погано!
Ці прості слова страшенно схвилювали географа. Він сів на траву й кивнув хлопчикові. Домбо вмостився поруч і пригорнувся до свого доброго друга. Решта тубільців, кинувши в річку по цурпалку й тричі махнувши списами, й собі повсідались, не припиняючи жвавої балачки. Павел ще не дуже добре знав їхню мову, та йому не важко було зрозуміти, що хлопці й досі обговорюють його пригоду з крокодилами.
Понад берегом у густих хащах кротонів з гарним різнобарвним листям росли різні дерева, що їх Павел бачив уперше. Деякі скидались на низеньку пожовклу акацію. На них висіли давно перестиглі порепані плоди, дуже схожі на дині. Подекуди здіймались угору велетні баобаби. Там, де колись пишались їхні білі квіти, тепер висіли останні пудові огірки «мавпячого хліба». З усіх боків стирчали прямі стовбури хлібного дерева.
II
Павел куняв у холодку грубелезного баобаба. Раптом крізь сон почув якесь шарудіння й схопився. Обіч сидів Капоко і щось смачно жував. З-за близьких чагарів долинав гомін решти тубільців. Домбо, певно, теж був з ними. Поруч лежала ціла купа кокосових горіхів, а Капоко тримав у руці гіллячку, геть усипану великою гладкою гусінню, і оббирав ту гусінь просто губами та язиком.
— Гама-гама! (Смачно-смачно!) — торочив негр і всміхавсь до географа. Потім для більшої переконливості ще й поплескав себе задоволено по животі: — Ой, гама-гама!
Від самого вигляду бридкої зеленої гусені Павла занудило, й він, одвернувшись, махнув Капокові рукою — викинь! Але хлопець так смачно плямкав та прицмокував язиком, неначе ласував принаймні медом. Потім він обережно почепив рештки свого сніданку на кущі й незворушно поспитав:
— Чи не хоче гамба кокосового горіха?
