Слідами вигнанця - Григор Угаров

Капоко був досвідчений мисливець і добре знав норов «кумби». Він обернувся й почав пильно досліджувати кожен крок навколо, й не помилився. Величезний кумба, зібгавшись та граючи кожним м'язом могутнього тіла, приготувався до стрибка… Капоко щосили метнув асагей. Вістря тьмяно блимнуло проти місяця, й люте ревіння розпанахало нічну тишу. Павел заціпенів, йому аж подих перехопило: просто на нього вищерилася жахлива пащека, тріпонулась могутня грива й нестямно спалахнули хижі очі… Гримнув лункий постріл…

Потім усе відбувалося з блискавичною швидкістю. На хижака з усіх боків полетіло десяток списів та стріл, знявся дикий лемент. Павел майже впритул вистрілив удруге. Домбо відбіг назад, стрельнув і впав на землю. Капоко опинився мало не під ногами в пораненого хижака, та раптом чорним клубком відлетів убік, метнувсь уперед, і його довгий спис уп'явсь у пащеку левові. Звір несамовито загарчав, покотивсь додолу, здіймаючи хмару куряви, потім раптом заскавчав і потроху зовсім стих.

Павел обтер з виду піт і відкинув назад пасмо чуба, яке лізло у вічі. Лев лежав на траві нерухомо, з ніздрів йому бігла кров. За два кроки від лева метався на землі котрийсь з тубільців. Підійшовши ближче, Павел повернув тубільця горілиць, присвітив сірником і мало не скрикнув: то був Камбела. Негр ухопивсь обіруч за живіт, але крізь пальці струмила кров.

— Капоко, унда-ба! (Капоко, йди сюди!) — вигукнув географ.

Хлопець підбіг, обтрушуючись від сухого листя та колючок. Угледівши пораненого, він нахиливсь, притулив вухо йому до грудей і глянув на географа, махаючи рукою, мовляв, старий негр не помер. Наказавши Капокові притиснути рану рукою, Павел засвітив ліхтар. Обличчя в Камбели пересудомилось від болю й страшенно посіріло. Лев'ячі зуби таки глибоко ввіп'ялись йому в живіт і видерли чималий шмат м'яса.

— Домбо, швидше сюди нашу аптечку! — наказав географ.

Негреня шугнуло в намет, ухопило торбу й піднесло Павлові. Той махнув рукою — тримайся осторонь. Потім, діставши вати, бинта й марлі, заходивсь промивати рану, але спирт обпікав живу тканину, й Камбела аж заверещав од болю. Почувши батьків голос, Домбо здригнувсь, чимдуж кинувся до нього й заголосив:

— Мій тамо-тамо!.. Тамо-тамо помер!.. Домбо не має більше тамо-тамо!..

Сльози котилися з очей негреняти. Тубільці поставали півколом і злякано вдивлялись у Камбелу. Домбо побивавсь і стогнав біля намету. Павел співчутливо дививсь на пораненого: білий бинт швидко червонів.

— Камбело, друже, не бійся!.. Рана не глибока… Загоїться… А кумбу ми вбили!..

Старий якийсь час прислухався, потім поворушив губами, але не спромігся й слова вимовити, а тоді знову застогнав, скривився від болю, в грудях йому клекотіло. Домбо підповз до батька, потер зворотним боком долоні його коліно й утупився в чорні волохаті груди, що то здіймались, то спадали. Він, здається, переконався, що тамо-тамо живий, і хутко витер сльози.

До пораненого знову підійшли тубільці. Кожен тримав у руці зламану навпіл паличку й жменю землі. Очевидно, лаштувались чаклувати. Тільки Гами серед них не було. Він у цей час ховався поза кущами й щось пантрував. Ніхто й не помітив, як пружно випросталось його тіло, вістря асагея блиснуло сріблом, прокреслило в повітрі дугу й дзвінко брязнуло об землю. Почулось глухе гарчання. Промайнула тінь, довге гнучке тіло розтяглось на землі, потім зібгалось клубком і одним стрибком опинилось у хащах папороті.

— Кумба наба! (Левова жінка!) — гаркнув Гама, підбіг до намету, схопив спис і пошпурив його в хащі.

Тільки тепер люди збагнули, що доки вони стояли навколо Камбели, в тіні пантрувала левиця. Хлопці з криком побігли до Гами. Стріли осами задзижчали в пітьмі. Брязнули списи. Павел двічі навмання бабахнув у папороть, але звідти ніщо не озвалось. Левиця немов крізь землю провалилася. Тубільці знову посходились до вогнища. Під вербою глухо стогнав Камбела. Домбо скрутивсь поруч нього калачиком і тужливо попхикував.

А за два дні мандрівників знову чекало випробування.

Вони просувались вузькою стежиною, мов тісним ровом. Навколо безмежним морем хвилювалася слоняча трава. Гама з Лією вели попід руки Камбелу. Від утрати крові старий геть охляв, обличчя йому змарніло, очі позападали ще глибше. Він насилу-силу переставляв мляві, неслухняні ноги. Решта носіїв трималась попереду. Хлопці знову про щось між собою сперечалися, раз у раз згадуючи ім'я Нгвуна. За ці дні Нгвуно тільки двічі з'являвся вдалині. Він невідступно слідкував за ними. Ніхто не відав, що він їсть, де ночує, як йому щастить уникати лютих хижаків.

Павел Балканов з завмиранням у серці чекав дня, коли нарешті ступить на землю гаубау. Інколи його охоплював сумнів — чи застане батька живого? Каральні загони ґвалтом нищили всіх, хто не підкорявсь колоніальним властям…

За далеким узгір'ям сідало сонце. Небо на заході зайнялось червоною загравою. Повіяв вечірній вітерець. Хлопці повтихали. Тільки Капоко співав якоїсь пісні, його хрипкий, але дужий голос тремтів од хвилювання.

Несподівано Капоко замовк й понюшив повітря, мов той білогривий ги у. Озирнувся назад і знову почав нюшити. Потім збіг на лису могилку, звівсь навшпинячки й довго дививсь удалину, звідки віяв вітер. Постоявши секунду-другу, він застромив палець у рот, пронизливо свиснув кілька разів і заходився вимахувати списом. Носії чимдуж поспішили до нього й скупчились на вершечку горба. Капоко про щось голосно й схвильовано кричав, нюшив повітря й кудись показував рукою. Все це не провіщало нічого доброго.

Раптом негри збігли з могилки врозтіч, а Капоко підступив до географа, який щойно приплентавсь.

— Має гамба шипучі палички? — поквапливо спитав негр.

— Маю, Капоко! — здивовано відповів Павел. — Дати тобі?

Можливо, тубілець не второпав географових слів, бо знову випнув шию і почав по-собачому нюшити вітер.

— Суне баум-ба! — схвильовано промовив Капоко, не зводячи очей з обрію. — Трава зайнялась! Люди погорять! Гамба згорить! Погано, гамба!

— Пожежа! — Павел і собі заходився принюхуватись.

А в повітрі й справді засмерділо горілою соломою та паленою землею. Обрій