Слідами вигнанця - Григор Угаров

У цей час до хатини зайшов Домбо. Постерігши смуток на обличчі в Павла, він злякано забелькотав:

— Що трапилось, гамба? Гадюка покусай гамбу?

Павел заперечливо похитав головою.

— Ні, друже, — насилу вимовив він; голос йому тремтів і зривався. — Я щось знайшов тут. Дуже дороге для мене! У цій хатині жив мій тамо-тамо. Ось оці літери написано його власною рукою!..

Домбо вдививсь, але, нічого не второпавши, стенув плечима. Він знову блимнув на географа й аж рота роззявив, його лагідний, завжди такий врівноважений і незворушний гамба уривчато й схвильовано дихав, уста йому пересмикувались, очі затягло сльозою, а обличчя — обличчя сяяло щасливою усмішкою!

— Так, усе підтверджується! — сам собі буркотів Павел. — Легенди немає ніякої. А я й досі не вірив Гонсалві! Ось уже й перші справжні сліди… Тут мешкав мій батько!..

Махнувши нетерпляче на двері, він гукнув:

— Даваймо рушати! Мерщій! Гонсалві казав правду!

Вихопившись надвір, Павел раптом зупинився й замислено глянув на хатину. Потопаючи в заростях височенної, пожовклої від посухи папороті, вкрита почорнілою банановою стріхою, оця облуплена та обдерта хижка тепер здавалась йому рідною хатою. Адже ж у ній жив його батько — старий вигнанець Балкан!..

Павел підступив крок, поторкав старі сиві бантини, порохняве бананове листя стріхи, тихенько причинив очеретяні дверцята, вшиті бамбуком, і навшпинячки пішов геть. На душі йому стало радісно й легко, а в очах заблищали щасливі сльози. Люба стара пустко!

Валка розтяглась попід слюдяними зсувами. Сонце вже зранку дошкуляло. Сліпучо яскріли в його променях лискучі пластинки слюди, немов у тропіках випав сніг. На закруті Павел ще раз оглянувсь. Облишене селище нагадувало занедбаний цвинтар. Поміж гарних бананових крон і заростів папороті визирали побляклі стріхи пусток. А ген під пальмою, мов під широчезною парасолькою, перехнябилась батьківська хатина. Зітхнувши, Павел подавсь наздоганяти носіїв. Раптом зупинився й затулився від сонця рукою. Десь там удалині немов заворушилась темна цяточка. Павел підніс до очей бінокль і розгледів скощавілу Нгвунову постать. Молодий негр, виявляється, й сю ніч ночував десь поблизу.

Віч-на-віч із голодною смертю. Отруйна зама. Нарешті сліди! Напад лютого гну. Леви влаштовують облогу. Камбелу поранено. Вогняна завіса. Приборкання хижаків. Термітне селище

За три дні мандрівники увійшли в савану. Над тропічним степом повітря палахкотіло, мов над розпеченим черенем. Ледь повівав західний вітерець. Хвилювалися густі трави степу, жовті й сухі, як солома. В повітрі чувся якийсь невпинний шерхіт і лускіт, неначе то зграї сарани працювали міцними щелепами. Стежина в'їлась у щільну стіну слонячої трави, в якій сховався б і вершник. Люди йшли ніби глибокою ущелиною. Подекуди над рівниною здіймались плескаті пагорби. Не було й помину соковитої весняної рослинності, оксамитових морогів та лук, ядучо-зелених боліт, кришталевих джерел та пухнастого моря очеретяних волотків. Жовтавим згарищем розлігся неозорий тропічний степ, де-не-де покроплений смарагдами стійкої до посухи мімози. Мандрівникам здавалося, наче вони пливуть якимось казковим сухим океаном, безмежним і пустельним. Тільки вряди-годи над трав'яним безмір'ям майне проти сонця яскраво-червона пір'їна, спалахне зірочкою слюдяна пластинка або вирине чорне, мов дьоготь, вищерене обличчя негра з кумедною зачіскою й знову зникне у хвилях рудого моря. Інколи обіч стежки здіймалась угору самітниця пальма дум, перетинали дорогу тамаринди й колючі кущі акацій, або плуталось попід ногами довге соковите листя вельвічії.

Над сухою травою з вереском ширяли священні яструби-фіглярі, а стежиною, почувши людські кроки, врізнобіч тікали отруйні змії та мурав'їди з довжелезними, наче хоботи, писками.

Розпечений порох обпікав неграм п'яти.

Капоко, прудконогий і невтомний, ще й досі вів перед. За ним перевальцем плентались інші носії, залишаючи по собі хмару куряви, яку вітер похапцем односив убік.

Обмотавши капелюх банановим листом, Павел човгав позаду, розхристаний, облитий потом. Він задумливо дивився на безмежну савану, зупинявсь на лисих пагорбах, стежив за польотом фіглярів. І хоч перед очима пропливали дивні, небачені досі картини, думка його снувалася ввесь час навколо спустілої хатинки в тубільному селищі та отих кострубатих літер. Тепер не могло вже бути ані найменшого сумніву в тому, що біла людина, про яку ходять перекази серед навколишніх племен, — не хто інший, як його рідний батько.

Що з ним сталося? Як пощастило йому вислизнути з пожадливих пазурів шукачів діамантів? Як потрапив він до племені гаубау?..

Павел ні на мить не міг заспокоїтись. Перед очима увесь час маячіли вирізані на сволоці літери, й серце сповнював радісний трепет: батько таки живий, він, Павел, уже став на певний слід.

За ці три дні Нгвуно з'явивсь удалині лише раз, і відтоді його вже не бачили. Власне, про нього ніхто й не згадував. Інше почуття, дужче за жадобу помсти, ятрило тепер тубільців, змушуючи пантрувати на всі боки: голод. Якщо протягом доби чи двох не пощастить добути поживки, то ніхто не зможе далі й кроку ступити. А поблизу не було й сліду людської оселі.

У шкіряних міхах лишилось з десяток кокосових горіхів, які, за Павловим наказом, ніхто не мав права брати: недоторканний запас. Вода бовталась лише в одному бурдюку, та й тієї було десь на півдня.

Єдиний рятунок — уполювати щось. Через те Павел часто зупинявсь і з біноклем у руках оглядав безмежну савану. Ген удалині видно зелені довгасті плями боліт. Але за весь час ніде не майнула в сухій траві темно-сива спина носорога або довга шия страуса, не блимнула, задерши голову догори, прудконога смугаста зебра, білогривий гну чи бодай антилопа або орикса. Від самого ранку не перебіг стежину навіть нужденний заєць. Немилосердне сонце та спрага давно вже попроганяли звідси дичину. Тварини переселились туди, де йшли дощі.

Павла чимдалі дужче охоплювала тривога. Проте він намагався опанувати себе й не виявляти перед іншими похмурого