Слідами вигнанця - Григор Угаров

Носії рушили далі. Настрій у них помітно піднявся, вони жваво перегукувались, дехто голосно співав, дехто грав на сопілці. Прикрий випадок із Нгвуном був майже забутий. Але прогнаний негр несподівано знову з'явився між чагарів. Зрозумівши, що його помітили, він швидко пошивсь у хащі. Та трохи згодом чорна присадкувата постать промайнула за деревами вдруге. Нгвуно вибравсь на відкриту галявину, зупинився на видноті й погукав хлопців, але жоден не відгукнувсь. Тільки Камбела, затулившись долонею від сонця, довго дививсь у той бік. Нгвуно знову заходився кликати. Капоко насторочив вуха, але не обертавсь. Хлопці не могли подарувати Нгвунові того, що він підняв руку на білу людину, рятівника племені. Вони вважали, що коли б Нгвуно встиг тоді вистрілити в географа, то його отруйна стріла по черзі штрикнула б усіх людей племені. Через те й зневажали Нгвуна.

— Маба Капоко-о-о! — волав Нгвуно. Видно було, що хлопець упав у розпач, і тільки людяність Капока могла його врятувати. Одначе ватажок носіїв не схилявся до поступок. Кожного разу, коли Нгвуно починав горлати, обличчя в Капока хмурніло, губи міцно стулялися, а брови супилися над палаючими гнівом очима.

Нгвуно добре знав суворий норов своїх одноплемінців. Хоч подеколи він досить близько підходив до гурту, але жодного разу не наваживсь наздогнати його й пристати до своїх товаришів. Через те голос йому ставав дедалі сумніший, плачливий і розпачливий.

Очевидно, для Нгвуна не було пощади, й він, мабуть, знав це ще тоді, коли сидів під плакучою вербою, обхопивши руками коліна й утупивши очі в землю. Павел розумів, що на такий ганебний вчинок хлопця штовхнула спрага, й вирішив простити йому, але негри були іншої думки.

«Що стане з оцим бідолахою? — міркував Павел. — Що йому в світі робити? Може, надумається повернутись до племені»?

З невеликими перепочинками мандрівники просувались уперед до самого смерку. За ними серед зелених лугів та лісів рухалась маленька чорна цяточка — Нгвуно.

На якомусь лисому пагорбі носії, уздрівши Нгвуна, загрозливо загукали:

— Куна мунту! (Нікчема!)

Павел прикмітив, як двоє з них поскидали на траву ноші й сіли відпочивати. Цей несвоєчасний привал здавсь йому дуже підозрілий. Тим паче, що одним з двох був Капоко.

— Чого це ви раптом розсілися? — спитав, дійшовши до них, Павел.

Негри мовчали.

— Причікують Нгвуна, гамба! — замість них відповів Домбо.

В очах у молодих тубільців палав вогонь гніву. Зведені докупи брови не провіщали нічого доброго.

— Рушайте! — наказав їм Павел. — Я тут керівник — і все вирішую тільки я!

Капоко зіщулив очі й невдоволено пробурчав:

— Нгвуно йде за нами. Ми не хочемо його. Він — мотоко!

Потім пильно подививсь назад, і обличчя йому пересудомилося гнівом.

Нгвуно вже підходив. Утупивши очі вперед, трохи нахилившись, благально вимахуючи списом, він, здавалось, насилу переставляв ноги.

У двох негрів, мов у пропасниці, тремтіли руки, обличчя палали жагою помсти.

— Рушайте! — суворо наказав Павел.

Капоко, побачивши, як Павлова рука намацує в кобурі пістолет, кивнув до товариша. Побравши ноші на голови, вони швидко подались уперед.

Нгвуно підступився ще ближче, і з грудей йому вихопилось болісне виття. Метнувшись услід товаришам, він перепинився й упав долілиць. Але тубільці немов не чули нічого й крокували мовчазні та грізні.

Розпачливий Нгвунів зойк розтопив Павлове серце.

— Слухай, друже, — звернувсь він до негреняти. — Давай приймемо назад цього бідолашного Нгвуна, га? З нього ще буде добра людина…

— Що каже гамба! — здивувався Домбо. Павел послав його до Капока та Гами.

Скориставшись з першого перепочинку, малий довго щось шепотів носіям. А ті мовчки слухали та тільки сопли.

Домбо повернувся до географа:

— Не хочуть вони Нгвуна. Якщо Бенгас про це дізнається, то повбиватиме всіх! Нгвуно — лихий, ворог, Нгвуно збирався вбивай доброго білого!

Капоко з Гамою, посідавши навпочіпки неподалік, жували цукрову тростину й похмуро слухали, як Домбо переказує географові їхню відповідь.

Сонце стало на вечірньому прузі. Впоперек стежки лягли тіні. Павел заходився видивлятись місця для ночівлі.

Довгаста долина поміж слюдяними зсувами невисоких гірських схилів, поточених бурхливими течіями, тонула в синіх присмерках. Цією долиною колись біг потічок, а тепер вода геть висохла. Тільки в ковбанях лишився смердючий мул. Шерхотіла перепалена трава. Листя на деревах узялось міддю. По той бік річища росли верби. Павел подумав, що там має бути джерело. Раптом заволав Домбо:

— Лібата, гамба!

— Лібата? — перепитав Павел і розглянувся навсебіч.

— Дивись між слюдяні скелі! Там лібата! — показав Домбо.

Географ підніс до очей бінокль. І справді, серед лискучих осипів слюди стриміли ожереди тубільних хаток. На карті ж у цьому місці не було жодної позначки. Але факт лишався фактом. Капоко з Гамою подались на розвідини й за годину повернулись. Лібата залишена. В ній нема ані живої душі. Все позаростало бур'яном. Тільки ящірки та отруйні змії сичать у оселях. Посеред лібати стоїть якась дивна хатинка з чудернацьким дахом, не схожа на тутешні. Гама заглядав у хатину. Стіни всередині побіловано глеєм, і на двох паколах перекладена якась дошка. З усього видно, що в хатині жила біла людина.

Павел слухав, затамувавши подих. «Хатина не з круглим дахом, — думав він. — Побілована всередині глеєм… Дошка на паколах — то, певно ж, стіл!»

Він глянув крізь лупу на карту в табакерці. Потім міліметровою лінійкою визначив відстань до цієї долини. Звідси до країни гаубау лишалося зо п'ять днів ходи.

Тубільне селище й насправді було залишене. Хатини губилися серед густого чагарника, колючок, папороті та випаленої на сонці трави. Громадський будиночок згорів. Обіч згарища стояла невеличка чотирикутна споруда з великою стріхою, навколо плотик. Павел прочинив двері, заглянув усередину — й ураз відсахнувся. Звідти війнуло важким сопухом плісняви, розпареної шкіри та зіпсованих харчів. Стіл на двох убитих у долівку ніжках