Слідами вигнанця - Григор Угаров

Заколот серед носіїв. Нгвуно робить замах на географа. Фортеця в скелях. Несподівана тривога. Тубільні годинники. Покарання. Залишене селище. Слов'янські літери в хатині. Підпис старого революціонера. Нікчема йде назирці

П'ять днів продирались мандрівники непрохідним лісом.

Стежка кривуляла понад долинами вузеньких річечок або збігала в похмурі ущелини. В джунглях панували сутінки. Сонце на блакитно-сивому небі було оповите рудуватою імлою. Тихо погойдувалось висле листя кокосових пальм, бананів та динних дерев. Химерними потворами звивалися кактуси. Кивало цупке півметрове латаття хлібного дерева. Повітря сповнював важкий сопух зотлілої деревини, вогкості та лишаїв. Тільки де-не-де крізь непроглядні шати блискав самітний сонячний промінь. З вереском розлітались на всі боки сполохані птахи, шугали у верховіття переколошкані павіани, які доти лінькувато куняли на ліанах. Ступаючи по-котячому і відгавкуючись, шилися в хащі сріблясті шакали. А потім знову нависала мертва тиша, тільки сухий хмиз потріскував під босими п'ятами носіїв…

Уночі сходив великий блідий місяць. Нерухоме сплетіння дерев ставало фантастично гарне. На бананові плахти лилося з неба мерехтливе сяйво й немов бісером оздоблювало розквітлі орхідеї, проникало крізь примхливо-тендітне листя бамбуків та перисті крони пальм. З дерева на дерево, наче гадюки, плазували безкінечні ліани. Мацаками велетенського спрута здавалось повітряне коріння мангрів.

І знову розвиднялося. З-за далеких лісів виринало сонце. На відкритих місцях сичали отруйні змії, незграбно переставляли цурпалки ніг велетенські тропічні черепахи. Скорпіони, завтовшки з добрий корабельний мотуз, стрілою перебігали стежку, люто сичали й ховались у лісовому смітнику. Злодійкуваті промінчики сонця часом розтинали сутінь вікових дерев і спалахували золотим зайчиком на попелястому зморшкуватому панцирі суходільних раків.

Спека й задуха ополудні ставали нестерпні навіть під непроникним наметом лісу та в чорних хащах велетенських папоротів.

На географову думку, за ці п'ять днів експедиція наблизилась до країни гаубау на добрих десять ліг.

Ночі були прохолодні, ясні, зоряні. В хащах прокидались хижаки й глухим лютим ревінням наганяли страху на все живе. Павел так і спав, міцно пригорнувши карабін. Домбо і вві сні тримав руку на колодочці пістолета. Тубільці ні на мить не розлучалися з гострими списами, ладні схопитися при першому підозрілому шерхоті. Інколи, прямуючи на нічний розбій, повз табір проходили леви. Вони грізно гарчали, але жодного разу не наважувались напасти на людей.

Мандрівники вирушали в дорогу раннього ранку. Павел поспішав дістатися до першого-ліпшого тубільного селища, сподіваючись там дізнатись бодай дещицю про старого Балкана.

На карті Сімоне Альвареса поблизу не було позначено жодного населеного пункту. До найближчого з них лишалось ліг із п'ять важкої, виснажливої путі. Попереду чекало ще кілька гірських перевалів, укритих густими джунглями.

Спека та задуха тропічного лісу швидко виснажували людей, і перепочинки ставали педалі частіші й триваліші.

До мети лишилося ще днів десять. За кожною лігою дороги Павел чимраз дужче збуджувавсь, квапив носіїв, палаючи бажанням чимшвидше дістатись до країни, де знайшла пришиб ота таємнича біла людина з тубільних переказів. Однак носії щось не дуже хапались уперед. Вони сердито перегукувалися, неначе ось-ось ізчепляться навкулачки. Лія хрипким голосом тяг якусь безкінечну пісню. Тільки Домбо з Камбелою пленталися слідом за географом і про щось таємничо перешіптувались.

На одному повороті Домбо наздогнав Балканова:

— Гамба, коли ми приходити в країну гаубау?

— За десять днів, — одказав Павел.

— Десять? — перепитав Домбо. — А потім куди пітимемо?

— Підемо знову на берег Великої води. Там нас чекатиме блакитна пірога Матросова.

Павел сподівався, що хлопчик, як завжди, заходиться розпитувати про все довго й докладно, але той замовк. Та пройшовши деяку відстань, Павел озирнувся на хлопця. Обличчя в того було сумне, чоло насуплене, очі дивились під ноги, спідня губа відкопилилась.

— Ти чом це, друже, зажурився? — спитав географ.

— Коли приходитимем до Великої води, Домбо й тамо-тамо не треба будуть гамбі! Наш господар поїхатиме на своє плем'я. Він буде продати нас лихим білим людям. Лихі білі вбиватимуть мого тамо-тамо!

Павел здивовано втупивсь у хлопчика.

Тільки тепер він збагнув причину отого таємничого перешіптування! Камбела, певно ж, докладно розповів синові про тяжке життя тубільців на плантаціях, про гумовий канчук, попруги від якого й досі не посходили йому з пліч. Коли Бенгасові люди повернуться до свого племені, їм двом доведеться блукати джунглями та саванами, як тим самітним гну. Якщо ж вони дійдуть до Великої води, то там біла людина продасть їх португальцям. Коли вони похлянуть і вже не зможуть працювати, португальці повбивають їх «вогненними луками» або ж потоплять у морі… Такі думки ввесь час ятрили серце старому Камбелі. Він утратив сон, апетит і впав у розпач.

Домбо щиросердно розповів географові все.

— Цього ніколи не буде! — схвильовано вигукнув Павел і пригорнув до себе хлопчика. Потім глянув йому у вічі: — Ти віриш моїм словам?

— Гамба ніколи не дурить, — погодилось негреня.

— Тоді ж бо слухай, що я казатиму. Коли повернемось до Великої води, Домбо та Камбела поїдуть зі мною. Ми разом сядемо на вогненну пірогу й подамося у мою країну!

Очі хлопчика спалахнули радістю.

— Гамба забирай Домбо і тамо-тамо? — перепитав він, не вірячи власним вухам.

— Звичайно ж, друже! — зупинивсь Павел і ще міцніше пригорнув малого до себе. — Я од вас ніколи не відступлюсь! І не продам!

Домбо похопився до батька й, радісно вигукуючи та вимахуючи руками, переказав йому розмову з географом. Старий негр, за звичаєм племені Бенгаса, врочисто нахилився, торкнувсь пальцями землі і, вже по-своєму, поплескав себе по колінцях та притис обидві руки до серця. Зморшки на його виду розтяглись у щасливу усмішку.

Дерева помітно зрідли. Між стовбурами заяскріла осяяна сонцем зелена галявина. Десь далеко гупав бубон.

Прискоривши ходу, Павел одхилив ліанову завісу, й перед його очима відкрилась улоговина, захищена з усіх боків високими гірськими схилами та пальмовими лісами.

Серед улоговини здіймався острівцем гайок плакучих