Слідами вигнанця - Григор Угаров

Павел пристояв біля чинбарів, пригостив їх сигаретами, погомонів трохи з ними й побрався додому.

По селищі метушилися жінки, переносячи на головах важкі кетяги бананів, кокосові горіхи, плоди хлібного дерева. Діди, підібгавши під себе ноги, гострили на великих брусах вістря списів.

Плем'я лаштувалося до війни. У підготовці брали участь навіть підлітки. Вони різали очерет та бамбукове пруття, крутили дідам бруси або й самі гострили вістря на стріли та списи.

Тривога в селищі. Нарада старійшин. Каральний загін наступає. Як варити отруту на стріли. Плем'я відходить у джунглі. Спалення лібати. Біла людина прощається

Сплинув ще тиждень. Бенгас не з'явивсь на люди жодного разу. Щовечора хтось засвічував на його тину смолоскипи, й вони горіли жовтавим полум'ям до самого ранку. Це свідчило про те, що в оселі вождя жалоба.

Ніхто в селищі не балакав про Маванду, навіть не згадував її ймення. Місце, де була похована дівчина, зберігалось у суворій таємниці, бо коли могилу знайде лихий дух, то перенесе небіжку до себе на Талу Монгонго.

Капоко щодня навідувався до географової оселі й допомагав Домбові поратися. Двоє молодих тубільців припали одне одному до душі, жили в злагоді й швидко стали нерозлучними друзями. Ходили вдвох по дрова, носили з джерела воду двома глеками.

Капоко був добрий рибалка. Урвавши вільну годину, він сідав у холодку під пальмою й старанно гострив на довгому брусі вістря асагея. Коли вістря робилось чіпке, мов голка, Капоко ставив його під стіну. А як смеркало, він засвічував смолоскип, хапав свій асагей і простував до річки. Швидко й вправно ловив Капоко рибу й складав у очеретяний кошик. Таким чином майже щодня забезпечував білу людину свіжою рибою.

Хлопець на власне бажання розкладав уранці ватру. Спочатку дуже невпевнено користувався «спалахуючими паличками». Запалений сірник щоразу вилітав йому з рук, а сам він з переляку давав драла аж до річки. Але це тільки першими днями. Потім Капоко набрався сміливості, перестав тікати від шипучого сірника й згодом так хвацько орудував «спалахуючими паличками», що тубільці приходили сюди й звіддаля спостерігали, як їхній Капоко добуває вогонь: точнісінько наче біла людина! Хлопець пишався й гордовито поглядав на людей племені, які пантрували кожен його рух. Інколи він засвічував сірник, заплющивши очі, підіймав його високо над головою, самовдоволено бив себе кулаком у груди й реготав. Потім, раптом згадавши, що потрібна тиша, — бо в хатині сидить біла людина, яка схилилась над чудернацьким білим листям і кольоровою паличкою щось там чаклує, Капоко збентежено затуляв свої вуста долонею й приклякав біля вогнища.

Павел часто спостерігав, як молодий мисливець роздивляється «вогненний лук», нахиляє голову й заглядає в затвор, обмацує поглядом спіральні нарізи цівки, потім переводить очі на блискучі та загострені з одного боку латунні «невидимі стріли». Капоко немовби намагався збагнути таємницю білих людей з «острова серед моря», але не так сплоха це було зробити. Він жодного разу не наважився, бодай крадькома, клацнути затвором або нишком поцупити «невидиму стрілу» — патрон і сховати його собі в набедреникові. Це б засмутило білу людину, яку юний негр глибоко шанував.

Але найбільшою дивовижею для нього був географів кишеньковий годинник. Цей круглий металевий «плескатенький горішок» із шерхкою гулькою збоку, великим колечком та тоненьким срібним ланцюжком Капоко щодня бачив або в руках у білої людини, або ж зверху на дорожній торбі, яка звичайно лежить біля дверей хатини. Капоко інколи вмощавсь на колодці й добру годину стежив за рівномірним рухом маленького металевого язичка секундної стрілки. Приклавши вухо до дивного «горішка», він наслухав чітке й дзвінке цокання чогось живого всередині.

Але навіщо біла людина щоранку крутить блискучий плескатенький горішок за шерхку гульку? Павел двічі намагався пояснити хлопцеві, що в годинникові є тоненька пружинка, яка накручується на металеву вісь. Капоко уважно слухав, але потім знизував плечима — нічого не міг уторопати.

Одного разу географ дав годинник допитливому юнакові й дозволив йому самостійно накрутити «шерхку гульку». Капоко, певно, давно мріяв про це. Він обережно простяг руку й помацав голівку годинникового ключа, але вмить, мов ужалений, відсахнувсь. Потім, очевидно, цікавість таки перемогла, й Капоко знову взявся за «гульку». Переконавшись, що нічого страшного в тому немає, він накрутив пружину й лишився страшенно задоволений. Та коли Павел причепив годинник йому до набедреника, хлопець, радісно збуджений, заверещав щось своєю мовою, ніжно погладив срібний ланцюжок, що сяяв на сонці, випнув гордовито груди, переможно задер голову, примружив очі й вигукнув:

— Капоко — гамба! Капоко — гамба!

Тубільці заздрісно блимали на свого щасливого одноплемінця, який носив на набедреникові таємничий плескатенький горішок з лискучим ланцюжком. Попишавшись трохи й поблискавши лукавими очицями, Капоко збігав показати те диво ще й батькові, але швидко повернувсь назад і віддав годинник Павлові, вирішивши, що вже аж надто довго тримав при собі таку дорогоцінну річ. Географ забрав годинник, але відтоді щоранку дозволяв хлопцеві накручувати пружинку.

Певно, від цього молодий негр мав неабияку втіху, бо тепер приходив ще вдосвіта, сідав за дверима й нетерпляче чекав, коли прокинеться біла людина. Капоко був на диво кмітливий і меткий хлопець.

Звичайно зранку Павел заходжувався коло своєї колекції жучків, павучків та метеликів. Він обережно спресовував і засушував між двома шматками кори квіти, листя та різне зілля. В окремий щоденник занотовував дані своїх географічних спостережень і постійно вів облік кліматичних змін.

Певно, Домбо встиг просвітити свого приятеля щодо Павлової роботи, бо Капоко чимраз частіше почав приносити пташине пір'я, кістяки, живих плазунів і багато іншої всячини, що, на його думку, могло зацікавити «білого чаклуна». Зрозуміло, дуже часто він носив і різний непотріб.

Дні минали повільно й одноманітно, дарма що Павел напружено працював.

Одного разу він повернувся з ранкової прогулянки похмурий і сказав Домбові:

— Далі гаяти часу