Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

Янош Кудлош саме розповідав, як допомагав вівчарям стерегти овець, коли Пинтя вражено зупинився. За ним поставали як вкопані і його приятелі. У Мертвому лісі чувся звук. І цим звуком був… стукіт копит. Хтось мчав на коні. Дзенькіт підков наростав, отже, хтось скакав у їхній бік.

— Гей-го! Це мені не до вподоби! — насупився Пинтя, витягаючи пістолі.

Пес згідливо загарчав у відповідь. Прунслик тільки важко зітхнув.

Роззирнувшись, розбійник визначив місце, де було краще зустрічати небезпеку. Біля поваленого вітроломом бука тулилися рясні ліщинові кущі. Сховавшись за деревом, мандрівники могли спокійно спостерігати за стежкою, а в разі небезпеки навіть стати до бою у вигідній позиції.

За мить вони вже лежали на торішньому бурому листі, ховаючись за товстим буковим стовбуром. Дереву було, либонь, понад сто років. І якби ні буря, що спрямувала на нього свій гнів, простояло б воно ще стільки ж.

Стукіт копит чувся вже поряд. Усі затамували дух, а Пинтя з Прунсликом навели свою зброю на вершника, який виринав із зелених заростів. У Кудлоша знову наїжачився огривок, як і тоді, коли він нападав на потерчат.

На путівець виїхав лицар. Його голова була схована в шоломі, який прикрашала спереду чорна страусина пір’їна. Позаду вершника, накриваючи круп коня, тягся чорний плащ. У руці воїн тримав довжелезного списа. Такого навіть Пинтя не бачив у розбійницькій печері, де зберігалася зброя дуже давнього часу.

Лицар спинився і роззирнувся довкруж.

— Смерть і пекло! — лайнувся він таким крижаним цвинтарним голосом, що в наших друзів аж кров застигла в жилах. — Від мене все одно не сховаєтесь! Де ви?!

І він рушив зі стежки просто на мандрівників, які лежали за зваленим буком. Тут уже навіть у тричі славного Пинті задерев’яніли ноги і руки. Щось направду було моторошне у постаті цього вершника. Але що? Може, його дивне убранство, яке тепер можна було побачити хіба що на гравюрах давніх майстрів? Чи те, що його обличчя було закрите чорним забралом? А може, його величезний кінь із дорогим сідлом і збруєю, що здавався більшим за будь-якого оґира,[4] коли-небудь баченого Пинтею?

— Як ти гадаєш, Кудлоше, невеличка бійка зранку може полегшити людині душу? — прошепотів отаман псові.

— Невеличка — може, — облизався вовкодав. — Але неодмінно — переможна!

Тим часом вершник наближався і вже був у десяти кроках від схованих мандрівців. Стало чутно навіть важке дихання його вороного коня і брязкіт широкого меча, припнутого до боку. Янош Кудлош загрозливо загарчав. За ним озвався й Пинтя, голосно вигукуючи:

— Хто б ти не був — зупинися, якщо хочеш жити! Бо інакше зроблю дірку в твоїй розумній макітрі!

Вершник гучно засміявся, підіймаючи списа у бойову позицію. Його регіт гулко відлунював по всьому лісі і віддавав оборонцям навіть у спину.

— Бах! Бах! — пролунали два постріли Пинті.

Прунслик з переляку не міг відшукати гачок на своїй рушниці. Отаман вихопив у нього зброю і вистрілив утретє. Коли пороховий дим розвіявся, наші друзі перелякано вклякли — лицар стояв уже перед ними і переможно реготав.

— А кажете, пане розбійнику, що це я не вмію полювати! — шморгнув носом Прунслик. — От ви з трьох спроб жодного разу не влучили!

— Купа гною! — не вірив власним очам Пинтя. — Я цілив точно в голову. Раніше, бувало, я вишню з-під рота у гайдуків пострілом вибивав.

Почувши суперечку, чорний лицар засміявся ще дужче.

Янош Кудлош не витерпів і з дзвінким гавкотом кинувся на нападника. За ним, вихопивши бартку, вискочив на поваленого бука й Пинтя. Прунслик і собі щось вигукнув, ще нижче пригинаючись за стовбуром.

— Не можна вбити вже забитого! — прогуркотів чорний лицар і вправним рухом зняв сталевий шолом.

Якби він разом із ним зняв свою голову, це б на наших мандрівників справило менше враження, ніж те, що вони побачили. До них звертався справжній… небіжчик. Його лице було білішим за папір, губи — мертвотно-бліді, а замість очей темніли виямки.

— Царице небесна! — опустив з несподіванки топірець Пинтя і перехрестився. Янош Кудлош заскімлив, а в Прунслика зі страху очі так розширилися, що, здавалося, зараз вискочать з орбіт.

— Хто ти, почваро? — вигукнув Пинтя. — І чого тобі від нас треба?

— Мені потрібні ваші життя. І зараз я їх у вас відберу, — засміявся лицар і намірився завдати удару списом.

— Нападай, Кудлоше! — рявкнув Пинтя і замахнувся барткою, цілячи в груди мерцю.

Але що це? Топірець наче хтось тримав ззаду рукою. Удару не вийшло. Пинтя озирнувся і остовпів. Ліщинові гілки, наче гадюки, ожили і швидко в’язали йому руки і ноги. За мить отаман не міг навіть поворухнутись. Така сама доля спіткала й Кудлоша з Прунсликом. Усі троє були намертво прип’яті до кущів, які спочатку видавалися їм таким надійним сховком. Тепер нещасливому товариству залишалося тільки гідно прийняти смерть.

— Добре, що ми не заховалися за ожинові корчі, — зітхнув Прунслик. — Це ж нас могли пов’язати зеленим колючим дротом.

— Уже не довго мучитись, — гавкнув Кудлош.

— Ну, це ми ще побачимо, — не здавався Пинтя, мудруючи, що б такого вигадати у цій безнадійній ситуації. Але в голову нічого не приходило. Чи, бува, не дати якусь святу обітницю у разі несподіваного визволення? Тільки — яку?

— Першим умреш ти! — торкнувся лицар списом Прунсликового довгого носа, і в