Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Ти диви! — здивувався Пинтя. — Зелений заєць, схоже, їх нічим не дивує.

— Бо він служить у їхньої матінки! — оговтався нарешті Прунслик. — Старої як світ Ґанджі-баби.

— У тої, що має залізні зуби й ніс? — ледь не зареготав Пинтя. Адже казками про цю відьму його годували ще з дитинства.

— О, ви про неї знаєте? — тепер уже здивувався Прунслик. — А я гадав, що ви повний невіглас.

«Показав би я тобі невігласа, якби не жіноче товариство», — подумав Пинтя, насолоджуючись красою, якою тепер цвів увесь берег.

— Йой, які лялечки! Одна ладніша за другу! — аж прицмокував він язиком. Пинтя нарахував дванадцять повітруль.

Заєць тим часом вибрався на берег, обтрусився від води, як це роблять пси, тричі кивнув головою повітрулям, щось проказав, чого наші приятелі не розчули, поправив торбинку на боці й пустився на всі чотири лапи. Певно, дуже квапився.

Сонце було вже в зеніті, і наших приятелів у човні добряче пригрівало. Тож Пинтя вирішив виправити ситуацію. Він обережно вивалився у воду на той бік, цю був схований від повітруль. І, пхаючи рукою човника, попрямував до берега. Як кажуть, коваль клепле, поки тепле.

Необачні птахи-діви, зайняті вбиранням у пір’я, навіть не помітили, що човен зрушився з води і тихо поплив, поки не ткнувся носом у пісок. До повітруль було якихось сто метрів, і розбійник вирішив ризикнути. Бігуни пробігають таку відстань за десять секунд. Пинтя не брав участі у змаганнях, хіба що зі стрільби, та й то по живих мішенях, але тут його головним козирем була несподіванка.

Тож вибравши момент, коли дівчата не дивилися в його бік, він піднявся й побіг до них сягнистими розбійницькими кроками.

Першою його угледіла чорнявка, що стояла найдалі від несподіваного гостя на горбочку. Вона витріщила очі і на мить оніміла. За цей час Пинтя подолав ще десять метрів. Нарешті вона заквилила високим і різким криком, показуючи рукою на опришка, що мчав щодуху до здобичі. Вродливиці обернулися, і легінь на мить побачив, які променисті в них оченята. Кожна з повітруль була по-своєму чарівна.

Ще мить, і перш ніж Пинтя опинився серед дівчат, пролунало дивне шурхотіння. Пурх — і в небо здійнявся вихор пір’я. Але це було не пір’я, це повітрулі ставали птахами і злітали в небо. Пинтя угледів невеличку купку пір’я збоку і, наче тигр, кинувся у стрибку до неї, витягнувши в руці свою клебаню.[2] Є! Пинтя накрив білосніжне, лоскітливе пір’ячко капелюхом, перш ніж за ним сягнула легенька і тендітна рученька повітрулі. Це була білявка, яка вже наполовину обернулася на птаха. Замість однієї руки в неї лопотіло крило, а замість ноги була бузькова червона лапа. Слава Богу, що голівка ще залишалася дівочою. Але тіло все вже було покрите пір’ям.

— Не губи мене, прекрасний лицарю! — заплакала вона. — Поверни мені вбрання.

При згадці про лицаря та ще й прекрасного Пинтя про всяк випадок обернувся, чи не має на увазі це дивне створіння когось іншого. Але ні, берег був безлюдний. Переконавшись, що такі гарні слова не стосуються Прунслика, розбійник осмілів.

— Лелітко, — почав він ніжно, — ніхто й не думав тобі причиняти лиха. Я хотів просто з тобою… зазнайомитися.

— Я мушу летіти з сестричками. Поверни мені моє пір’ячко! — заблагала повітруля. — Без нього я не можу обернутися на птаху.

І справді, її родичі, ставши пернатими, кружляли над ними в повітрі, вичікуючи, чим усе завершиться.

— Я тобі все поверну, красуне, хоча без пір’я ти мені подобаєшся більше, — підморгнув Пинтя. — Але пообіцяй, що зустрінешся зі мною вдруге. І прийдеш сама, без цього летючого ескадрону!

— Мені не можна зустрічатися з людьми! — похнюпилася повітруля. — Ти не належиш до Закрайсвіття.

— А якщо ти мені до душі? — несміливо мовив Пинтя і сам злякався своїх слів. Що він меле? Хіба розбійникам пасують такі дівчачі словечка.

Він зашарівся, а за ним порум’яніла й білявка, така гожа й показна, що тільки милуйся.

— Церцерушко! — пролунав різкий голос згори. Це, либонь, була та руда, яка за всіма наглядала. — Досить баляндраси точити! Ми мусимо летіти!

Птахи вже кружляли над головами Пинті й Церцерушки, ледь не черкаючи їх крилами. Бідолашний Прунслик аж рота роззявив, спостерігаючи за цим видовищем із човна.

— Добре, лети! — здався Пинтя. — Ти й так будеш моя!

Він підняв свою крисаню і насунув її на потилицю.

Повітруля взяла в пригорщу пір’я і розсипала собі по руці. За мить вона вже лопотіла крилом.

— Красно дякую, лицарю! — усміхнулася птаха і її блакитні очі аж запломеніли вдячністю.

— Коли ви прилетите сюди знову? — спитав Пинтя, щойно вона здійнялася в повітря.

— Ніколи! — почулося у відповідь. — Ми не ходимо туди, де про нас відають.

— Гей-го! То ти мене ошукала, повітруле? — вигукнув розгніваний парубійко. — А якщо це кохання з першого погляду?

— Коли ти справжній лицар, то шукай ту дівчину, що як сміється — з уст її вилітає ружа, а коли ступає, на тому місці виростає срібний сад, — долинуло до нього з піднебесся, і невдовзі пташина зграя, прилаштувавшись у ключ, пролетіла над озером. Пинтя не сумнівався, що попереду летіла руда.

— Я завжди казав, що рудим не варто вірити. Вони всі від нечистої сили, — плюнув розбійник під ноги і помітив на піску пір’ячко, яке, либонь, загубилося під час їхньої суперечки з повітрулею.

Він поклав цей пташиний мох, тендітний і лоскітливий, собі на зашкарублу від бартки долоню і уважно його розглядав. На нього війнуло конваліями.