Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Стривайте! — підняв люльку отаман. — Вам треба… піти з нами! Так-так! Ви мусите потрапити до Заклятого міста.

— Для чого? — порожні очниці мандрівного вояка проймали Пинтю до кісточок.

На таке просте запитання розбійник, ясна річ, відповіді не мав. Але тут несподівано озвався Прунслик. Іноді він був надзвичайно доречним.

— Тому що у тамтешнього короля є жива і мертва вода, — перелякано промурмотів він.

— Саме це я й хотів вам повідати, поважний лицарю, — підморгнув Прунсликові Пинтя, в якого вже витанцювався план. — Жива вода оживлює мертвих, а мертва — умертвляє живих. А якщо випити однієї і другої, то ви, нарешті, мусите потрапити або в один світ, або в інший.

Звучало не надто переконливо, але це була єдина соломинка, яка могла порятувати мандрівників.

Запала гнітюча мовчанка. Мрець про щось поважно розмірковував. Тиша була така лунка, що полоненим здалося, ніби вони поглухли. Нарешті чорний вершник підняв голову.

— Он як! — повільно мовив він. — Кажете, жива і мертва вода? Добре, спробую довіритися вам. Але ваша хиба — ваша біда. Якщо ви навіть надумали пошити мене в дурні з тією водою, то переді мною однак ціла Вічність. А вас я й з-під землі дістану! У товаристві я не надто привертатиму увагу живих, тому гаразд — подамся з вами до Заклятого міста. Адже я так любив мандрувати!

— Ура! — рявкнули усі три горлянки несподівано порятованих подорожніх. Порятованих, зауважмо, завдяки власній кмітливості.

Лицар ще раз ударив тупим кінцем списа об землю — і ліщинове гілляччя слухняно заповзло знову в кущі, вивільняючи полонених від обридливих пут.

Пинтя відрекомендував своїх приятелів новому побратимові їхнього дивакуватого товариства, зауваживши, що він хоче побачитися з принцесою Геремією, а Прунслик із Яношем Кудлошем його супроводжують.

— Я йду до тітоньки Пудермантель, — несподівано заперечив мисливець. — Просто мені по дорозі. Я вже не бачив її кілька місяців.

— А я йду помститися за своє собаче життя, — клацнув зубами Кудлош. — З-з-загризу!

Тут Пинті довелося розповісти історію нещасного Яноша, якого дружина обернула у пса.

— От і вір після цього жінкам! їхня любов — це химера! — прогудів мертвяк. Він знову надяг шолом, аби не справляти страхітливого враження. — Мене також любаска позбавила спокою.

Вершник пройнявся великим співчуттям до Кудлоша і відтепер старався всіляко його підтримувати. Хоч як просили його приятелі назватися власним ім’ям, чорний лицар відмовився.

— У мене немає минулого. Я не хочу, аби мою родину проклинали за привида Мертвого лісу, тому давно не називаюся своїм ім’ям. Я його стер із пам’яті.

— Але ж ми мусимо якось тебе кликати? — не здавався опришко.

— Тоді називайте мене… — його погляд упав на ще мокре Прунсликове обличчя після гарячого каяття. — Так, Молибогом! Бо, напевно, ніхто стільки ще не спонукав грішників до молитов, як я! Ха-ха-ха!

Від його реготу у мандрівців по спині пробігли дрижаки. На цьому й порішили.

А взагалі-то мертвякові не так вже й зле жилося в світі живих. Він не потребував ні їжі, ні питва. Його не діймала спека чи холод. Він навіть не спав, що, ясна річ, одразу вирішувало клопіт із вартовим на їхніх нічлігах. Так що мрець виявився дуже корисним для нової Пинтевої ватаги. А якщо зважати на його шолом, залізні обладунки, стародавній спис та довгий меч при боці, — то такий загрозливий вигляд міг спинити будь-якого зухвальця. Але найкраще, що було в мандрівного вояка, — це його вороний кінь. Оґир був такий могутній, що на нього легко всілися троє. Поперед себе Молибог посадовив розбійника з мисливцем. Пес, ясна річ, біг поруч.

Таким незвичайним робом наша ватага вирушила у подальший шлях. Кінь, видно, теж уже засидівся у Мертвому лісі, бо аж рвав копитами землю, відчуваючи далеку дорогу. І те, що наші подорожні здолали б за день, вороний проскакав за пару годин.

По дорозі Пинтя розпитував Молибога про його життя після смерті, і наші приятелі довідалися чимало цікаво. Наприклад, що колись Мертвий ліс був живим. Але після того, як мерцеві довелося сховатися від людей, він почав убивати у хащі все живе, доки решта лісових мешканців звідти не повтікали. Ліс нарекли Мертвим, і ніхто не насмілювався зайти в його нетрища. Крім, звичайно, наших героїв, які про це не відали ні сном, ні духом.

Пинтя ще раз перепросив Молибога за їхнє нечемне вторгнення, але мертвяк промовчав. Він взагалі був неговіркий. Ця риса, либонь, йому передалася від світу небіжчиків.

Вони їхали кілька годин, поки, нарешті, ліс почав рідшати і невдовзі мандрівці вигулькнули з нього на білий світ. І хоч їхати на коні було швидше, ніж прошкувати, але тривала їзда добряче натомила вершників — утрьох сидіти було таки тіснувато. Тож коли після Мертвого лісу вороний виніс їх на пагорб, звідки очам подорожніх відкрився новий краєвид, вони несказанно зраділи. Але що це? Куди не сягало око, всюди стелилася пласка долина. Навіть ледь помітна стежечка загубилася при виїзді із Мертвого лісу. Здавалося, що довкола взагалі не було життя, якщо не зважати на рослинність, яка буяла тут на повну силу.

— Ну і де в Бога це Закляте місто? — насупився Пинтя.

З пагорба вони мовчки роздивлялися в різні боки аж до болю в очах, але нічого так і не помітили.

— Може, знову якесь чаклунство, — промовив Кудлош і голосно загавкав.

Але йому ніхто не відповів. Тільки вітер хилитав пишними травами, що розрослися тут аж по пояс.

— Я йду ловити Зеленого зайця, — сповз із коня Прунслик, тримаючись за луку сідла. — Мені треба