Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Тільки не я-я-я! — пробелькотів він. — Згляньтеся, високо достойний лицарю! Адже я тут цілком випадково. Я пішов тільки за кумпанію. А взагалі-то я мушу ловити Зеленого зайця. Ви часом його не бачили?

— Ану цить, сволото! У моєму лісі не буває зайців — ні зелених, ні червоних, ні синіх. Тільки мертві! Ха-ха-ха! — зареготав лицар із власного дотепу. — Я завжди починаю з найслабшої жертви. Аби вона не мучилась, бачачи смерть своїх товаришів.

— Ваша правда, славетний пане! — несподівано погодився Пинтя. — Я б так само чинив. Але дозвольте зробити одну заувагу: відколи світ світом, то навіть цісарський суд перед стратою найбільшого злочинця дозволяє сповнити його останнє бажання.

— Ти за кого себе маєш, недомірку? Останнє бажання? Ха-ха! Ви мене веселите, згинці! — басував на коні перед ними лицар.

— Господи, помилуй нас, грішних! — раптом ридма заридав Прунслик і якби міг, то впав би на коліна. — Тітонько, вибачте мені! Я не гідний бути вашим небожем!

— Ти ба, як розходився! — засміявся лицар. — Проса на ніч переїв, чи що? Вже мене тітонькою називає. Ну гаразд, гультіпаки, то яка ж ваша передсмертна забаганка?

— Не знаю за своїх побратимів, — блиснув очима бувалий у бувальцях отаман, — але в останню хвилю життя я б закурив люльку.

— Гм… — задумався чорний вершник. — Це суща дрібниця. Узагалі-то це не в моїх правилах, але якщо вам так хочеться, то нехай буде. Куріть! — він ударив тупим кінцем списа об землю — і ліщинове галуззя, що в’язало розбійникові руки, швидко, мов змії, сповзло в гущавину. Однак ноги отамана й далі були обплетені гілляччям.

Пинтя поволі витяг свою люльку з-за череса, насипав до неї тютюнцю, потоптав пальцем, викресав іскру і розкурив. Він пахкав димом і думав, як розмилосердити таємничого нападника.

— Я б теж покурив, — гавкнув Кудлош, — якби мав не собачі лапи. Гауууу!

Прунслик нічого не просив, він уже прощався з життям, вголос шепочучи всі молитви, які знав.

— Оскільки ми з вами незнайомі, поважний лицарю, — обережно почав Пинтя, — то дозвольте вас запитати: за що ми мусимо віддати Богові душу? Хочеться все-таки, аби така важлива для нас жертва була принесена в ім’я якої-небудь шляхетної ідеї.

— Годі базікати! Ви помрете тому, що так хочу я, — незворушно відповів вершник. Але голос його був уже не такий крижаний, як перше. Це додало отаманові надії.

— І все ж, клянуся раєм і пеклом, ми повинні знати, за що нас умертвлять у цьому непривітному лісі? Погодьтеся, це наш дуже маленький привілей, — не здавався парубійко.

— Тому що я бажаю, аби всі були такими, як я, — на останніх словах голос мертвяка затремтів.

— Певно, вас хтось сильно образив, мосьпане? — висловив здогад Пинтя.

— Це довго оповідати, — сухо відрізав незнайомець.

— Нічого! Ми вже нікуди не квапимося! — відчайдушно заблагав Прунслик, цокотячи зубами.

Вершник на мить задумався. Що далі він відкладає покарання, то важче його буде здійснити. Про це добре знав отаман розбійників, стараючись усіляко розбалакати нападника.

— Гаразд, я вам оповім, — нарешті вимовив той. — Все одно ви понесете цю таємницю у царство тіней.

Його історія виявилася ще дивовижнішою за приключку Яноша Кудлоша. Він був мандрівним лицарем, їздячи по світу і вершачи добрі справи. Якось натрапив на віддалений хутір, у якому жили бездітна родина. Щойно зайшов до хати, як господиню наче підмінили: вона не зводила з нього очей і ловила кожне його слово. Було видно, що вона просто вчарована мандрівним вояком.

Згодом, коли вже було запізно, лицар довідався, що на ту господиню було наслано закляття: закохатися у першого чоловіка, що переступить поріг її хати. На біду, того вечора до самотньої хижки попросився на ночівлю саме він. Зморений з важкої дороги, лицар заснув як убитий. А рано-вранці подався далі.

Однак ґаздиня його не забула. Вона просто марила ним. І коли до неї дійшла чутка, що мандрівний вояк загинув у жорстокому побоїщі з песиголовцями, зачаклована жона кинулася до ворожки. Звідки їй було знати, що саме ця відьма наслала на неї закляття.

Бідолашна закохана молила відьму-босорканю повернути її любчика з того світу. І босорканя порадила, що для цього слід зробити. Вночі жінка пішла на цвинтар і викопала дев’ять людських голів. А далі довго варила їх у залізному горщику, поки один із черепів не висадив накривку. Тієї миті до її ніг упав мертвий кажан, а мандрівний вояк підвівся з братської могили полеглих у січі. На своєму баскому коні він прискакав до любки, яка повернула його з Долини смерті, і заприсягся відтепер служити тільки їй. Однак коли вона побачила його мертвого, то від страху ледь не збожеволіла і втекла від нього у хащу. А через кілька днів там і померла з переляку. І залишився нещасний лицар поміж світом живих і мертвих. Ні одні, ні другі його не приймали. Живі бачили в ньому мертвого, а мертві — живого.

— І розгнівався я тоді на Божий світ, який так жорстоко посміявся з мене, і заприсягся мститися йому, доки не знайду свій кінець.

— Тому всіх живих ви вирішили робити мертвими, — похитав головою Пинтя. — А може, краще мертвих робити живими?

— Я не займаюся чаклунством, — сумно похитав головою лицар. — Та й нікому не зичу такої лихої долі, яка випала мені. Повірте мені: ліпше смерть, ніж отаке безсмерття.

Люлька в Пинті давно погасла, а він усе ще її замислено тримав у роті. Зрештою, мертвяк мав рацію: якби тепер у цьому лісі був не один живий небіжчик, а десятки, то кому від цього було б легше?

— Я знаю, як вам допомогти, — несподівано для самого себе прорік Пинтя.

— Що можете ви, нікчеми, які нездатні оборонити навіть своє безглузде життя? —