Слідами вигнанця - Григор Угаров

Павел відчув на собі чийсь погляд, миттю обернувся — і дуже вчасно: за ним пантрував інший кюлямбей з бляклими очима й неначе примірявся, як зручніше розтрощити йому череп стільцем. Балканов спритно відскочив і, уникнувши удару, ногою в пах поклав бандита на підлогу.

Ляснуло ще два постріли. Одна куля зрикошетувала й цвигнула над самим вухом у Павла. Перед очима йому блиснуло холодне вістря великого кинджала, якого тримав середній на зріст кюлямбей з чорним циганським обличчям і налитими кров'ю очима. Павел швидко збагнув: кюлямбей хоче «звільнити» собі дорогу, щоб ударити в спину якогось невисокого, але кремезного й дужого матроса. Той саме стискав, мов у лабетах, маслакуватого чоловіка, котрий скреготав зубами й намагався випручатися. Матрос раптом відкинув маслакуватого від себе, і цю мить Павел упізнав у матросові португальця з бакенбардами. Кюлямбей, занісши кинджал, чекав, коли зможе вдарити матроса. Але Павел блискавичним помахом кулака чи не перебив йому руку з кинджалом. Після другого удару турок дав сторчака головою під стіл. Матрос із бакенбардами глянув у цей бік і все зрозумів…

А тоді все наче закружляло в якомусь шаленому вихорі…

Як вони потрапили аж до цієї чернечої хижі, що притулилася на схилі горба Кесим-паша, зверненого до Золотого Рогу, ні географ, ані матрос із бакенбардами самі не знали. Під ліхтарем вони придивились одне до одного й міцно потисли руки. Обличчя португальця й досі було бліде, губи тремтіли, а з чола стікала цівочка крові.

— Дякую вам, сер! — мовив він по-англійському. — Ви врятували мене від бандита. Але ж і свиноти розвелось у цій країні!.

— Говоріть своєю мовою! — озвався Павел по-португальському. — Гадаю, ми добре порозуміємося. Ви, здається, португалець?

Матрос ошелешено глянув на Павла, а тоді схопив його за руку.

— Хіба й ви португалець?

— Ні, але знаю португальську.

— Росіянин? — запитально глянув на нього матрос.

— Ні, болгарин.

— А за фахом? Торгівець?

— О ні, географ.

Португалець відступив на крок і радо запропонував:

— Давайте знайомитись! Гонсалві, моряк, син капітана Сілви Порту, родом з Албуфейри. Власне, народивсь я на кораблі «Реженерадуш», вічна йому пам'ять.

— Затонув? — подивився на нього Балканов і в півтемряві вгледів сум у очах моряка. — А де живуть ваші батьки?

Гонсалві замовк, потім глибоко затягся димом і проказав:

— Як то кажуть, круглий сирота! Батько мій загинув разом з кораблем, а мати — під час чуми.

Раптом він пильно вдивився в Павлове обличчя, ніби намагався знайти в ньому щось знайоме, й замислено промовив:

— Який збіг обставин, географе! І мого батька теж колись урятував болгарин!

Балканов не мав бажання розпитувати його. Багато болгар тиняється по білім світі. Тож не дивно, коли якийсь із них став у пригоді батькові цього португальця.

Вони рушили до Босфору. Небо було чисте, синє й глибоке, всіяне ясними скалками зірок. Десь далеко попереду мерехтіли освітлені вікна. Вони теж здавалися зірками, що впали з небесної бані.

Залисніла срібна смужка. Повіяло прохолодою й солоною морською вогкістю. Чувся сонний плескіт хвиль.

— Море вже близько, — показав Гонсалві. — Якщо ми не збилися з дороги, то зараз будемо у затоці. Там мій корабель.

— Власний? — запитав Павел.

Гонсалві засміявся:

— Жартуєте! Я — і власний корабель! Я простий собі моряк, частка екіпажу, наймит багатої фірми.

Він випростав плечі, запалив ще одну цигарку, ступив кілька кроків і замислено додав:

— Я на власний корабель не зазіхаю. Атож, корабель — то цілий скарб. Але скарб непевний. Увесь час висить над безоднею. Зніметься буря, кине його на підводний риф — і край… Але я таки багатий! Ось ви побачите…

Павел здивовано блимнув на моряка з бакенбардами.

«Дивак якийсь!» — подумав собі, а вголос проказав:

— Кожен має своє багатство. Я, наприклад, багатий своєю науковою працею.

— Хіба ви вже й наукову працю маєте? — аж зупинився Гонсалві з подиву. — Та ви ж іще така молода людина!

— Молода, кажете? В моєму віці багато людей вже робили відкриття. У моєму віці поет Христо Ботев[25] написав чудові вірші! Не такий вже я молодий, любий Гонсалві!

Вони підходили до берега. Лункіше чувся гомін прибою.

Зійшов блідий місяць. Повиднішало.

— А куди тримає курс ваш корабель? — запитав Павел.

— Курс у нього постійний: Європа — Індія. Але цього разу йдемо в Росію по хутро.

Понад самою водою сунула ватага матросів. Незабаром вітерцем принесло й їхню бадьору пісню.

Ясної зоряної ночі, у світлі повного місяця, Стамбул із своїми сотнями мінаретів нагадував велетенський корабель, що кинув якір біля морської затоки, наче притрушеної жовтогарячим інеєм. Брукована вуличка стрімко вела до води. При березі з'юрмилася ціла флотилія рибальських човнів, які тихо погойдувались на хвилях.

Гонсалві притяг до себе гостроносого човника, стрибнув у нього й перетнув ножем мотузку, що нею суденце було припнуте до на-кола. Павел ускочив слідом за португальцем. Кілька поштовхів веслами — і човник, мов риба, полинув у море, лишаючи по собі вузький сріблястий слід.

Корабель «Каталонія» з опущеними вітрилами дрімав біля причалу. Не видно було жодного вогника, не чути на палубі ніякого гомону. Екіпаж спав. Хвилі ліниво погойдували корабель. Поряд стояв на якорі англійський кліпер. Ліворуч вимальовувався сивий корпус есмінця. Серед цілої ескадри буксирів та транспортів примостилось єдине пасажирське судно.

Гонсалві підігнав човен до «Каталонії», сплеснув востаннє веслом і