Слідами вигнанця - Григор Угаров

Крізь маленьке віконечко злодійкувато продирався сніп сонячних променів і грав м'якими барвами величезного перського килима. Побіч висіли старовинні, засиджені мухами картини в побляклих від часу рамцях, з павутинням у кутках. Оздоблення кав'ярні доповнювали два квадратні дзеркала в темних бронзових оправах.

І столи, й ослінчики, й трухлява підлога — все було старе й почорніле від часу, як і сам власник кав'ярні Шериф-ага[15].

Двоє довгобородих сивих чоловіків у червоних фесках сиділи по-турецькому й мовчки курили наргіле[16], байдуже дивлячись поперед себе. Навіть коли зайшов Павел і сів за стіл навпроти, старі й не глянули на нього. Тільки білий кіт, який куняв побіч них, розплющив спочатку одне зелене око, потім друге й знову зажмурився, прядучи безкінечну нитку своїм невидимим веретеном.

Чужоземні торгівці двічі підкликали власника кав'ярні. Шериф-ага прудко схоплювався з-за шинкваса, наставляв долоню до вуха, щоб краще чути замовлення, а тоді швиденько дріботів поміж столиками.

Павел дивився на цього благенького згорбленого дідуся з круглим безбородим і зморшкуватим обличчям, і йому здавалося, наче Шериф-ага не ходить, а плаває по рипучих трухлявих дошках підлоги.

Павел замовив каву. Старий приніс філіжанку на темній срібній таці, поставив на стіл і хутенько почовгав назад до шинкваса. Цю мить двері з гуркотом розчинились. Увійшло двоє. Попереду виступав куцов'язий і невисокий, але кремезний матрос із бакенбардами, а за ним дріботіло худеньке та високе напівголе негреня, з маленькими білими мушлічками у вухах.

Чоловік з бакенбардами мав на собі форму матроса португальського торговельного флоту. Він зупинився посеред кав'ярні, міцно розставивши ноги, й оглянувся довкола, неначе кого шукав. І тільки коли за самоваром ворухнулася голова старого, гукнув:

— Шериф-ага, гел бурда![17]

Старий метнувся до гостя, випроставши, мов крильця, коротенькі руки й раз у раз відбиваючи глибокі темане[18]. Португалець нахилився й шепнув йому щось на вухо. Шериф-ага схвально закивав головою.

Негреня тим часом з цікавістю роздивлялося блискучий самовар та буркотливе наргіле двох старих курців. Потім глянуло на тих торгівців, що й досі сперечалися за перські килими, й на білого кота, який з неменшою цікавістю стежив зеленими очима за дивним відвідувачем. Негреня пройшлося вздовж кав'ярні, зупинилось перед опудалом сокола, поторкало чорною рукою м'який килим на стіні, обернулося й випадково зустрілось поглядом з таким самим негреням. Від несподіванки хлопча стрепенулося, на обличчі йому застиг переляк, воно озирнулось, шукаючи очима матроса, а тоді раптом збагнуло, що в люстрі то його власне зображення, й довго здивовано розглядало себе. Потім відсахнулось од люстра, бо помітило, що на нього дивиться географ і всміхається. Воно кілька разів глипнуло на незнайомого й знову заходилося розглядати кав'ярню. Все в цьому приміщенні здавалося хлопчаті дивне та незвичне.

Матрос, очевидячки, закінчив розмову, бо Шериф-ага приклав правицю до серця й знову низько вклонився. Матрос змахнув широкою, мов ведмежа лапа, рукою, швидко повернувся й вийшов. Негреня вибігло слідом за ним.

Провівши їх байдужим поглядом, Павел допив каву, залишив на столі монету й собі подався на вулицю, вже геть забувши про двох відвідувачів.

Цю мить йому й на думку не спадало, що зустрінеться з ними вдруге й ця зустріч буде для нього вирішальна…

Цілий тиждень порпався Павел Балканов журналах та щоденниках поліційних управлінь, гортав документи старих в'язниць в Едікуле, перекидав гори судових архівів, але ніде не знайшов і згадки про свого батька.

Нарешті він удруге звернувся до російського посла з проханням розшукати старого Балкана дипломатичними каналами.

Минув ще тиждень. Балканов напружено шукав далі. З дому виходив рано, повертався пізно.

Якось надвечір Павел мало не зіткнувся у дверях заїжджого двору з молодим високим козаком. Той був стрункий і туго підперезаний паском, у блискучих чоботях і шапці набакир, з-під якої стирчав буйний русявий чуб.

— Пане, почекайте, будь ласка! — почув Павел позад себе російською мовою, але не обернувся, бо гадав, що козак звертається до когось іншого.

Але, тільки-но Балканов ступив на східці, хтось обережно торкнув його за рукав. Озирнувшись, Балканов побачив усміхненого козака.

— Будь ласка! — сказав козак, витягай з кишені галіфе запечатаний пакет. Потім відступив на крок і зачекав. Павел тремтячими пальцями розірвав конверт і прочитав лист, помережаний великим чітким почерком самого посла. Той сповіщав, що за наведеними довідками Донча Балкана дійсно 1878 року було перевезено до Стамбула, але тепер проти його прізвища зазначено: «виписаний»…

Подякувавши козакові, Павел пішов до своєї кімнати. Прочитавши листа ще раз, замислився. Лишалась остання надія — навідатись до Бал Капан-хана, заїзду, де колись збиралися ремісники — болгари Стамбула.

Наступного дня Балканов довго блукав лабіринтами старого Стамбула поблизу порту Золотий Ріг, доки нарешті знайшов той заїзд. Увійшов крізь важку залізну браму, що хрипко й протягло зарипіла. Перед Павловими очима виросла величезна двоповерхова старовинна споруда, вкрита дебелою іржавою бляхою, ніби поросла темно-рудою пліснявою. Справжній караван-сарай![19]

На подвір'ї тхнуло сирістю, трухлявою деревиною й кавою.

Павел зупинився, охоплений хвилюванням. То оце й є те саме старе «консулате», як називали колись Бал Капан-хан стамбульські болгари?

Біля дверей стояв ревний вартовий караван-сарая, який звечора замикав, а зранку відмикав приміщення довжелезним ключем.

Все тут було таке, як розповідали колись копривштицькі абаджії. Прямокутна споруда скидалась на прадавню фортецю з потемнілого каменю. Вздовж стін першого поверху чергувалися двері й вікна напівтемних і сирих крамничок та майстереньок, позачинених на прогоничі й позамиканих. Широкі кам'яні східці вели до склепистого другого поверху, де містилися конторки ремісників та