Слідами вигнанця - Григор Угаров

— Візьми оце, синку. Якщо живий лишишся, то, може, колись трапиться тобі побувати на Чорному морі. Відшукай сина того каторжника. Прізвище й назву міста ти знаєш. Віддай йому перстень!

— А ти? — з жахом глянув на капітана Гонсалві.

— Я теж іду, але раптом зі мною щось трапиться… — не наважився звести на сина очі капітан. — Тримай капшучок. Та не загуби перстень. Ну, бувай здоровий!

Він пригорнув сина й поцілував. Мужній морський вовк, уславлений Сілва Порту судорожно схлипнув… Лихе передчуття стисло Гонсалві горло, й він затремтів од плачу, сховавши лице в жорсткій батьковій бороді. Але чиїсь жиляві руки вхопили його за поперек і понесли до лівого борту. Тільки в човні Гонсалві збагнув: боцман з капітаном дійшли мовчазної згоди — син відпливе у рятувальному човні, а батько залишиться на кораблі.

Гонсалві помалу випростався, подивився на чорний силует корабля й заплющив очі.

Човен під удари весел швидко віддалявся…

Коли Гонсалві знову розплющив очі, на тому місці, де щойно був «Реженерадуш», вирувала й клекотіла вода. А море навколо вилискувало в м'якому місячному світлі. Було ясно й тихо.

Старий Сілва Порту не зрадив суворий морський закон — капітан ніколи не залишає корабля.

Це сталося 10 вересня 1878 року.

Кладовище кораблів. Випадкова зустріч. Матрос і негреня. Веремія з англійцями. Павел рятує незнайомого португальця

За всіма правилами навігації російський китобоєць «Севастополь» повільно плив протокою Баб-ель-Мандеб. Він тримав курс норд-вест[11].

Після катастрофи, під час якої загинув Сілва Порту, минуло п'ять років.

На судні панувала напружена тиша. Тільки в рупорі гримів могутній бас боцмана, який передавав короткі накази капітана Матросова. Сам командир корабля, високий сухорлявий чоловік із сивими бровами, стояв на капітанському містку. За звичкою, він крутив кругом пальця коротенький срібний ланцюжок. Обличчя в нього було зосереджене, губи міцно стулені, карі очі за роговими окулярами пильно дивилися вперед. Вітер пустував з його розділеною навпіл рудуватою боровою. Капітан тільки час від часу рвучко повертавсь обличчям до боцмана, й тоді лунав його спокійний, трохи хрипкуватий голос:

— Лівіше! Ще лівіше!

— Лівішееее!.. Ще лівішеееее!.. — громовим басом повторював у рупор боцман.

Вахтенні матроси тихо перемовлялися на своїх місцях.

З напненими вітрилами, зі ще не злинялою блакитною фарбою бортів, «Севастополь» дуже нагадував здоровезного альбатроса, що розплатав могутні білі крила. Осяяна сонцем хвиляста смужка суходолу на обрії здавалася тоненьким іржавим дротом.

Молодий географ Павел Балканов, високий і кремезний, мов атлет, спершись на поруччя, задумливо дивився на білу стежку, що її залишав по собі китобоєць, на темну смужку далекого берега, на спінені хвилі. І все, що сталося з ним, здавалось йому тепер невірогідним…

Стрункий однорукий турок, туго підперезаний жовтим шкіряним паском, з тоненькими, дбайливо закрученими вусиками, втупився в нього запухлими очицями, збив пальцем свою червону феску на потилицю й повільно розгорнув пашпорт. Уп'явся поглядом у маленьке фото, потім знову звів очі на відвідувача.

— Павел Балканов, — проказав турок, неначе силкуючись пригадати щось давнє й забуте. — Бал-ка-нов… — повторив іще раз, по складах.

Смикнув себе за лівого вуса, закліпав очима й запитав французькою мовою:

— У якій справі приїхали до Стамбула?

— З науковою метою, — так само по-французькому відповів Павел.

Офіцер лапнув свій порожній рукав, якусь мить повагався, неначе ніяк не міг вирішити — чи пропустити іноземця, чи повернути назад, а тоді простяг Балканову пашпорт і махнув рукою:

— Гаразд!

І доки Павел ховав пашпорт та застібав пальто, однорукий турок підозріливо дивився на нього.

Це була перша зустріч географа з оттоманськими властями після Визволення[12]. Щиро кажучи, він не збрехав офіцерові, а лише приховав од нього свої справжні наміри: знайти бодай які-небудь сліди свого батька — Донча Балкана, засланого на каторгу в мідні рудники Діярбекира.

Павел вирішив переглянути старі в'язничні журнали та об'їхати деякі фортеці. Кілька батькових товаришів, які повернулися з каторги, чули, що хтось казав, наче старого Балкана з Діярбекира перевезли до Стамбула, а звідти він зник без сліду.

Ще в Болгарії Павлові радили звернутися до земляків-абаджіїв[13]. Багато з них уже повернулись на батьківщину, але дехто ще тримав майстереньки в Стамбулі.

Колись із Петербурга, де Павел коштом громади вчився в університеті, він надіслав російському послові в Туреччині прохання розшукати батька, але відповідь прийшла невтішна: розшуки не дали ніяких наслідків…

Павел ішов нога за ногою й з цікавістю роздивлявсь адміністративні споруди, старовинні будиночки, джамії[14] з мінаретами. Вуличка привела його до митниці Каракьой — крізь митницю проходили всі, хто приїздив до Туреччини. Потому Павел звернув до першої-ліпшої кав'ярні.

Кав'ярня була майже порожня. За одним розхитаним столиком запально сперечалися двоє чужоземців, як судити з мови, французів. Очевидно, то були комерсанти, бо йшлося про якусь комбінацію з дорогими перськими килимами. Знехотя Павел підслухав їхню розмову й посміхнувся, але іноземці помітили це й, перемигнувшися, перейшли на португальську. А що Балканов непогано знав і португальську — в Росії-бо він жив з двома емігрантами-португальцями, то пересів у інший куток.

Кав'ярня була мала й присадкувата, з задимленою стелею. В глибині стояв старезний шинквас,