Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді
— Це ж неймовірно! — вигукнув Піноккіо і від радості почав підскакувати на одній нозі. — Коли я зберу ці цехіни, я залишу дві тисячі собі, а решту п’ятсот подарую вам.
— Подарувати нам! — обурено вигукнула Лисиця і вдала скривджену. — Борони тебе Боже від цього.
— …Боже від цього! — повторив Кіт.
— Ми, — провадила Лисиця, — не трудимося заради ганебного прибутку. Ми трудимося лише для того, щоб інших збагачувати.
— …інших! — повторив Кіт.
«О, які чесні синьйори!» — подумав Піноккіо. І вмить забув про свого батька, про нову куртку, про буквар, про всі свої добрі наміри і сказав Лисиці й Котові:
— Ходімо хутчіш! Я з вами.
Розділ 13
Таверна «Червоні Раки»
Вони йшли до самісінького вечора і дісталися нарешті до таверни «Червоні Раки».
— Зайдімо сюди, — запропонувала Лисиця, — підвечеряємо і годинку перепочинемо. Опівночі ми знову рушимо в дорогу, а вдосвіта будемо на Чарівному Полі.
Вони увійшли до таверни і сіли втрьох за один стіл. Однак ніхто з них не мав апетиту.
Бідолашний Кіт, що страждав на важкий розлад шлунку, спромігся з’їсти лишень тридцять п’ять червонобоких рибок у томатному соусі та чотири порції тельбухів із сиром пармезан. Йому здалося, що тельбухи кепсько приготували, тож він велів принести собі три порції масла і тертого сиру.
Лисиця теж залюбки перехопила б чогось. Та лікар приписав їй сувору дієту, відтак вона змушена була обмежитися ніжним і добре просмаженим зайчиком та легкою закускою — кількома вгодованими курочками і двійком молодих півників. На десерт вона замовила ще рагу з куріпок, тетеруків, кроликів, жаб, ящірок і винограду. А більше їй нічого не хотілось. Їжа, сказала Лисиця, до того їй осоружна, що вона не може на неї дивитися. Піноккіо — той їв менше од усіх. Він замовив половинку волоського горіха, скибочку хліба, та і цього не торкнув. Бідаху так поглинула мрія про Чарівне Поле, що йому здавалося, ніби він ситий золотими монетами.
Після того, як усі повечеряли, Лисиця звернулась до господаря таверни:
— Дайте нам дві найкращі кімнати — одну для синьйора Піноккіо, другу для мене і мого друга. Перед подальшою мандрівкою ми хочемо трішки подрімати. І майте на увазі: опівночі нас треба розбудити, бо ми маємо продовжити свою подорож.
— До ваших послуг, синьйори, — сказав господар і лукаво підморгнув Лисиці й Котові, що мало означати: «Усе гаразд, ми розуміємо одне одного».
Щойно Піноккіо ліг у ліжко, як одразу ж заснув і побачив сон. Уві сні він стояв посеред поля, засадженого деревами, а дерева були всуціль обвішані кетягами золотих цехінів, які на вітрі дзвеніли: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь, дінь-ділінь», немов кажучи: «Рвіть нас, рвіть!»
Але тієї чудової миті, коли він простягнув руку, щоб набрати жменю цих прекрасних монет, його зненацька збудили три гучні удари в двері.
То був господар таверни, який повідомив, що пробило північ.
— Мої супутники вже готові? — запитав Дерев’яний Хлопчик.
— Ще б пак! Вони пішли дві години тому.
— Що за поспіх?
— Кіт одержав звістку, що його старше кошеня обморозило собі лапки і йому загрожує смертельна небезпека.
— А вони сплатили за вечерю?
— Що ви! Вони надто чемні персони, аби проявити таку нетактовність стосовно вас.
— Шкода! Така нетактовність жодним чином не образила б мене, — вимовив Піноккіо і почухав за вухом. Потім він запитав:
— А мої добрі друзі часом не сказали, де вони чекатимуть мене?
— На Чарівному Полі, завтра на світанку.
Піноккіо сплатив один цехін за вечерю і полишив трактир.
Він ішов чи не наосліп, бо панував такий густий морок, що неможливо було розгледіти навіть власну руку. Ні звуку навколо. Тільки якісь великі птахи раз у раз перелітали через дорогу від плоту до плоту і крильми торкалися носа Піноккіо. Він із жахом відсахувався і кричав: «Хто там?», і відлуння околишніх згірків повторювало: «Хто там, хто там, хто там…»
Незабаром на пеньку він побачив крихітну комаху, що світилася блідим сумним сяйвом, як маленький ґніт у прозорій порцеляновій лампі.
— Хто ти такий? — запитав Піноккіо.
— Я тінь Цвіркуна, — відповіло маленьке створіння тихим замогильним голосом.
— Ну чого тобі? — запитав Дерев’яний Хлопчик.
— Хочу тобі дати пораду. Повернися і віднеси чотири цехіни, які ще залишилися в тебе, бідолашному батькові, що весь цей час плаче і побивається, не знаючи, де ти пропав.
— Узавтра мій батько буде поважним синьйором, бо ці чотири цехіни перетворяться на дві тисячі!
— Не довіряй, мій хлопчику, тим, хто обіцяє зробити тебе казково багатим. Вони зазвичай або божевільні, або шахраї. Послухай мене і повернися!
— Але я хочу йти далі.
— Та ж зараз глупа ніч!..
— Я піду далі!
— Ніч темна…
— А я піду далі!
— Шлях небезпечний…
— Я далі піду!
— Зауваж, що діти, які вперто наполягають на своєму, рано чи пізно гірко шкодують про це.
— Наша пісня гарна й нова!.. Добраніч, Цвіркуне.
— Добраніч, Піноккіо. Бережи тебе небо від лиха й грабіжників!
По цих словах Цвіркун раптово згас, як свічка, на яку дмухнули. І дорогу знов затягло непроглядним мороком.
Розділ 14
Не послухавшись поради Цвіркуна, Піноккіо потрапляє до лап грабіжників
«Таке життя, — розмірковував Дерев’яний Хлопчик, простуючи далі, — що нам, бідолашним дітям, нелегко ведеться в цьому світі. Всі нас лають, всі чимось лякають, „слушно“ радять. Дай тільки волю — і кожен неодмінно хоче стати тобі за друга і наставника. Усі, навіть цвіркуни.
Реальний приклад: коли я не послухався дурила Цвіркуна, то, бачте, маю неодмінно зазнати сто пудів лиха в покарання. Та ще й грабіжників, бачте, маю зустріти! На щастя, грабіжників батьки вигадали лише для того, щоб жахати дітей, яким кортить уночі вийти на вулицю. А коли я навіть і зустрів би тут, на дорозі, грабіжників, хіба я злякався б? Та нізащо! Я став би перед ними і крикнув: „Синьйори грабіжники, чого вам від мене треба? Затямте, зі мною не варто жартувати! Тому відчепіться, і геть звідсіля!“
Певен, після таких погроз бідолашні грабіжники накивають п’ятами і навіть не озирнуться. А як вони таки поведуться непристойно і не захочуть забиратися по-доброму, то я сам дам стрекача і квит».
Не встиг Піноккіо дофантазувати, як почув позаду обережне шарудіння.
Він обернувся і побачив у пітьмі дві страшні, закутані у вугільні мішки постаті, що безшумно йшли назирці, ніби привиди.
«Це і є грабіжники!» — мовив про себе він, хутко метикуючи, куди притулити чотири цехіни. За браком інших думок, він укинув їх собі до рота, під