Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

За мить книгу було продано.

А тим часом удома бідолашний Джеппетто в самій сорочині тремтів од холоду, бо проміняв свою куртку на букваря.

Розділ 10

Ляльки впізнають свого братика Піноккіо і влаштовують йому грандіозну зустріч. Та в найурочистішу мить з'являється господар театру. Піноккіо наражається на страшну небезпеку

Поява Піноккіо в ляльковому театрі трохи не спричинила революцію. Піднялася завіса, вистава почалася.

На сцені грали Арлекін і Пульчінелла, вони лаялися і сварилися та, як зазвичай, раз у раз погрожували один одному порцією ляпасів і стусанів.

Глядачі заливалися від сміху, дивлячись на ляльок, що так правдоподібно сварилися, ніби вони справді були розумними істотами — людьми з нашого світу.

Раптом Арлекін перервав виставу, вказав рукою вглиб зали і звернувся до публіки трагічним голосом:

— О, сили небесні! Невже це правда, чи я сплю, а чи марю? Їй же право, там, позаду, Піноккіо!

— Точно, Піноккіо! — вигукнув Пульчінелла.

— Так, це він! — зойкнула синьйора Розаура, вигулькнувши з-за лаштунків.

— Піноккіо! Піноккіо! — крикнули всі ляльки і підстрибом висипали на сцену.

— Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!

— Піноккіо, підведися, друже! — гукнув Арлекін. — Іди сюди і впади до моїх обіймів, обніми своїх дерев’яних братів!

Після цього сердечного запрошення Піноккіо неймовірним стрибком перенісся із задніх рядів до оркестрової ями. Ще стрибок — і він опинився на голові диригента, звідки стрибнув на сцену.

Годі навіть уявити, скільки обіймів, дружніх стусанів і щиглів отримав Піноккіо на доказ щирого і непорушного братерства акторів і актрис дерев’яної трупи.

Поза сумнівом, це був зворушливий спектакль, однак глядачам у залі урвався терпець, їм кортіло побачити продовження комедії, і вони почали кричати:

— Давайте комедію! Давайте комедію!

Вони могли б поберегти свої голосові зв’язки, позаяк ляльки навіть не збиралися продовжувати виставу, а навпаки, здійняли галас із подвоєною силою, підняли Піноккіо на плечі і з тріумфом піднесли до передньої рампи.

Аж тут з’явився лялькар — власник балагана, величезний потворний синьйор, сам вигляд якого наганяв жаху. Його ковтунувата борода, чорна, мов чорнильна пляма, була така довга, що діставала долівки, і йдучи він наступав на неї. Рот він мав широкий, як піч, а очі скидались на два червоні скляні ліхтарі зі свічками, що палахкотять усередині. В руках здоровань тримав товстенного батога, сплетеного зі змій та лисячих хвостів.

Раптова поява господаря театру змусила всіх завмерти й оніміти. Ніхто не смів голосно дихнути. Можна було почути, як пролітає муха.

Бідолашні ляльки затремтіли, мов осикові листочки.

— З якого дива ти зчинив безлад у моєму театрі? — запитав лялькар, звертаючись до Піноккіо хрипким голосом застудженого людожера.

— Повірте мені, пане, я в цьому не винен.

— Гаразд, годі! Сьогодні ввечері я з тобою поквитаюсь.

Після вистави господар пішов на кухню і взявся готувати вгодованого баранця собі на вечерю. Він довго й ретельно обсмажував його на рожні. Та щоб запекти м’ясо до хрусткої шкірочки, бракувало дрів. Тоді він покликав Арлекіна й Пульчінеллу та наказав їм:

— Притягніть сюди Піноккіо. Він висить он там, на цвяху! Здається, його зроблено з непоганого сухого дерева. От він і стане чудовим полум’ям для моєї печені.

Арлекін і Пульчінелла ніяково тупцювали на місці, але так і не змогли подолати свій страх під лютим оком господаря. Вони пішли виконувати наказ і незабаром повернулися на кухню разом з бідахою Піноккіо, що звивався, наче вугор на піску, і відчайдушно волав:

— Тату, врятуйте мене! Не хочу помирати! Я ще молодий, аби помирати!

Розділ 11

Напад чхання у Манджафоко. Піноккіо розчулює власника лялькового театру і згодом рятує від смерті свого друга Арлекіна

Господар лялькового театру Манджафоко (таке він мав ім’я) був потворний із себе. Найпотворнішою здавалася ковтунувата чорна борода, яка щитом укривала його груди і ноги. Та загалом він був непоганий дядько. Коли до нього принесли бідолашного Піноккіо, що відчайдушно борсався і кричав «Не хочу помирати!», йому стало шкода Дерев’яного Хлопчика. Якийсь час у його душі боролися співчуття із відчуттям голоду. І, коли, нарешті, перше почало брати гору, він раптом став голосно чхати.

Щойно кухня здригнулася від чхання, Арлекін, який до того часу стояв убитий горем, просяяв і нахилився до Піноккіо, прошепотівши йому на вухо:

— Гарна звістка, братику! У хазяїна напад чхання, а це означає, що йому стало шкода тебе, а отже, ти маєш шанси порятуватися!

Слід зауважити: тоді як інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть собі очі, Манджафоко в такій ситуації починав чхати. У такий дивний спосіб він виявляв свою чуйність.

Удосталь начхавшись, власник театру гримнув на Піноккіо:

— Годі скімлити! Від твого ниття у мене починаються коліки в животі… Так коле, що я майже… майже… Апчхи! Апчхи!

— На здоров’я! — сказав Піноккіо.

— Дякую. Твої батьки ще живі? — поцікавився Манджафоко.

— Батько живий. Матір я ніколи не знав.

— Твій батько дуже засмутився б, якби я кинув тебе на розпечене вугілля! Бідолашний старий, мені його дуже шкода!.. — І він чхнув ще тричі.

— На здоров’я! — сказав Піноккіо.

— Дякую. Втім, я теж гідний співчуття. Ти ж бачиш, що у мене немає дрів, аби підсмажити баранця, і ти — скажу тобі по правді — дуже мені знадобився б. Але я пожалів тебе. Натомість я спалю когось із моєї трупи. Агов, поліцейські!

За цією командою раптом ніби з повітря виникли двоє довготелесих скелетоподібних дерев’яних поліцейських з оголеними шаблюками в руках.

І господар театру наказав їм грубим голосом:

— Хапайте Арлекіна, добряче зв’яжіть його і киньте у вогонь. Мій баранець має добряче засмажитись до хрумкої шкірочки.

Уявіть собі стан небораки Арлекіна! Він так злякався, що аж ноги підкосилися, і він упав на долівку.

Піноккіо, побачивши цю приголомшливу сцену, кинувся господареві до ніг і гірко заплакав, залив сльозами всю його довгу бороду, благаючи:

— Згляньтеся, синьйоре Манджафоко!

— Тут немає ніяких синьйорів, — суворо відповів власник лялькового театру.

— Помилуйте, синьйоре кавалер!

— Тут немає ніяких кавалерів.

— Пожалійте, синьйоре командор!

— Тут немає ніяких командорів.

— Пощадіть, ваша величносте!

Почувши, що його титулують «величністю», лялькар просяяв і відразу ж подобрішав. Він гонористо мовив, звертаючись до Піноккіо:

— То чого ти там просиш?

— Милості для бідолашного Арлекіна.

— Тут милість недоречна. Я маю кинути його у вогонь, бо хочу, щоб мій баранець добре просмажився.

— Тоді, — Піноккіо гідно підвів голову, жбурнув свого ковпака з хлібного м’якуша і сміливо повторив, — тоді я знаю, що мені робити. Вперед, синьйори поліцейські! В’яжіть мене і кидайте