Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

Проте Джеппетто вирішив покарати його за непослух і півдня не відгукувався на його ниття й благання. Нарешті він сказав:

— З якого доброго дива я робитиму тобі нові ноги? Чи не для того, щоб ти знову дав драла?

— Я присягаюся вам, — мовив Піноккіо, схлипуючи, — що тепер я буду хороший.

— Так кажуть усі діти, коли їм хочеться щось випросити, — заперечив Джеппетто.

— Я обіцяю піти до школи і старанно вчитися.

— Усі діти розповідають такі казки, коли їм треба щось вициганити.

— Але я не такий, як усі діти! Я значно кращий і завжди кажу правду. Я обіцяю вам, тату, що навчуся ремеслу і буду втіхою й підмогою у вашій старості.

Джеппетто вдавав сердитого, проте його очі блищали від сліз, а серце краялось, коли він бачив свого Піноккіо в такому жалюгідному стані. Тому він більше не сварився, а дістав інструмент, два бруски добре просушеного дерева і взявся до роботи.

Менш ніж за годину ноги були готові: дві стрункі, сухі, жилаві ноги. Справжній скульптор не зміг би зробити ліпше.

Потім Джеппетто сказав Дерев’яному Хлопчикові:

— Заплющ очі і спи!

Піноккіо скліпив повіки і вдав, що спить. Поки він прикидався, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі трохи клею і акуратно приклеїв йому обидві ноги так майстерно, що не можна було розібрати, в якому місці вони склеєні.

Щойно хлопчина відчув, що в нього знову є ноги, він одразу ж схопився на них і став стрибати й перекидатися, не тямлячи себе з радості.

— У подяку за все, що ви для мене зробили, — сказав Піноккіо, звертаючись до батька, — я хочу негайно йти до школи.

— Чудово, мій хлопчику!

— Але щоб я міг іти до школи, мене треба хоч якось одягнути.

Бідний, як церковна миша, Джеппетто не мав навіть чентезімо в кишені, тож справив для Піноккіо костюмчик з паперу, пару черевиків з деревної кори і ковпак із хлібного м’якуша.

Піноккіо відразу ж побіг до миски з водою, аби подивитись у неї, як у люстро, і до того тішився своєю зовнішністю, що вигукнув, гордий, як павич:

— Я виглядаю, як справжній синьйор!

— Це так, — відповів Джеппетто, — але затям: не красивий одяг робить з людини синьйора, а чистий.

— Однак, — промовив Дерев’яний Хлопчик, — я все ще не можу йти до школи, бо мені бракує однієї речі, до того ж найголовнішої.

— А саме?

— У мене немає букваря.

— Твоя правда. Та як нам дістати буквар?

— Це ж просто: треба піти і купити.

— А гроші?

— У мене їх немає.

— У мене також, — скрушно похитав головою старий.

Навіть Піноккіо, що до цієї хвилини був доволі легковажним, зажурився, бо, коли горе є справжнім горем, його розуміє кожен, навіть дитина.

— Будь, що буде! — раптом вигукнув Джеппетто і схопився з місця.

Він напнув на себе стару, подерту і перештопану оксамитову куртку і хутко вийшов з дому.

Незабаром повернувся, тримаючи в руках буквар для сина, але куртки на ньому вже не було.

Бідолашний старий прийшов у самій сорочці, а на вулиці йшов сніг.

— А куртка, тату?

— Я її продав.

— А для чого ви її продали?

— Бо мені жарко.

Піноккіо відразу ж зрозумів, у чім річ. Не в силах стримати хвилю вдячності, він кинувся старому на шию і розцілував йому всеньке обличчя.

Розділ 9

Піноккіо продає буквар, аби відвідати ляльковий театр

Щойно заметіль ущухла, Піноккіо взяв нового букваря під пахву і пішов до школи. Дорогою в його маленькій голівці роїлися тисячі різних нікчемних думок, він вимріював десятки повітряних замків, один прекрасніший за іншого. Наш дерев’яний герой казав собі:

— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра — лічити. А потім — я ж неймовірно спритний — зароблю купу грошей і на ці самотужки зароблені гроші насамперед куплю красиву суконну куртку своєму батькові. Та що там суконну! Я дістану для нього куртку зі щирого золота й срібла, з ґудзиками із самоцвітів. Добряга і справді заслужив на це, адже тепер він бігає в самій сорочці, і все заради того, щоб я мав книжки і міг навчатися… У такий-то собачий холод! Є жертви, на які ладні піти лише батьки!

У момент цієї зворушливої промови до самого себе його вуха вловили віддалені звуки флейти і барабанів: «Ту-ту-ту, ту-ту-ту, бум-бум-бум! Бум!»

Він зупинився і прислухався. Звуки долинали здалеку, де закінчувалася довжелезна дорога, що вела до маленького села на березі моря.

— Що це за музика? Шкода, що мені треба йти до школи, а то б…

І вмить у нього все перевернулося в голові. Постав непростий вибір: школа або музика.

— Сьогодні я піду до музики, а завтра в школу. Школа нікуди не втече, — вирішив нарешті наш хитрун.

Сказано — зроблено. Він звернув на дорогу, з кінця якої було чути музику, і помчав по ній щодуху. Що далі хлопчина біг, то виразніше ставали звуки флейт і барабанів: «Ту-ту-ту, ту-ту-ту, бум-бум-бум! Бум!»

Незабаром він опинився на людному майдані. Натовп юрмився перед великим дерев’яним балаганом зі строкатою полотняною завісою.

— Що це за балаган? — запитав Піноккіо у маленького сільського хлопчика.

— Читай, що написано на афіші, тоді знатимеш!

— Я залюбки це зробив би, але саме сьогодні я не вмію читати.

— Браво, віслюче! Тоді я тобі прочитаю. На афіші написано вогненно-червоними літерами: «ВЕЛИКИЙ ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР».

— І давно почалася вистава?

— Вона саме починається.

— І скільки треба платити за вхід?

— Чотири сольдо.

Піноккіо, який аж згорав з цікавості, забув про будь-яку пристойність. Він безсоромно запитав у хлопчика:

— Чи не позичиш мені до завтра чотири сольдо?

— Я залюбки це зробив би, — відповів той глузливо, — але саме сьогодні я не можу.

— За чотири сольдо я продам тобі свою курточку, — сказав Дерев’яний Хлопчик.

— Навіщо мені твоя куртка з кольорового паперу! Варто їй змокнути під дощем, і я її більше не побачу.

— Можливо, ти купиш мої черевики?

— Непогані, непогані, та не для носіння, а для розпалювання плити.

— Що ти мені даси за ковпак?

— Ото вдала покупка! Ковпак із хлібного м’якуша! Миші з’їдять його в мене на голові.

Що тут вдієш? Піноккіо прикусив язика. Хотів було зробити останню пропозицію, та йому забракло мужності. Він вагався, зволікав, крутився туди-сюди. Врешті-решт сказав:

— Даси мені чотири сольдо за новий буквар?

— Я хлопчик і не купую в інших хлопчиків, — відповів його маленький співбесідник, що виявився значно розсудливішим за Піноккіо.

— Беру буквар за чотири сольдо! —