Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

— Заборонив би він гру в війну, — зітхнув Лукас. — Не хочуть, щоб люди гралися м’ячем чи дерев’яними фігурками, а самі граються життям людським. Тримати в такому напруженні весь світ! Хто давав на це право? Псуються душі людські, відбувається деградація людства. Мало не кожне наукове відкриття негайно пристосовується для цілей руйнації й нищення. Може, я справді безкінечно наївний, але я вірю, що тільки в розумі людство зможе віднайти втрачене в фальшивих розбалакуваннях президентів майбутнє. Щороку в десятках точок планети спалахують військові конфлікти, сорок мільйонів чоловік умирає з голоду, расова ворожнеча дійшла до краю, великі міста перетворилися на содоми наркоманії, бандитизму й розпусти, а ми тонемо в потоках слів і спокійно спостерігаємо, як корумпує і розкладається в суцільних зловживаннях наша влада. Враження таке, ніби влада тільки й існує для зловживань. Власне, в цьому легко переконатися на моєму прикладі. Ось ви протизаконно і антигуманно захопили мене, викрали, скориставшись моєю довірливістю, і тепер ще й ставите під загрозу моє життя тільки тому, що маєте наді мною владу зброї. Може, ти станеш стверджувати, що це справедливо? І що це теж передбачено вашим третім, ісламським шляхом розвитку? Тоді поясни мені, що ж таке несправедливість і здичавіння розуму?

Аміна мовчки підхопилася, побігла до дверей, відхилила їх, визирнула назовні. Повернулася до Лукаса бліда, нервово кусала губи, смикала автомат, так ніби хотіла перервати ремінь, яким він був зачеплений у неї за шию.

— Вставай! — різко видихнула вона.

— Що таке? — навіть не зворухнувся Лукас. — Ти чогось злякалася? Така відважна дівчина — і страх?

— Кому сказано: вставай! — закричала Аміна. — Мені набридло дивитися на такого в’ялого ледаря, як ти! Вставай, я відвезу тебе до твого паршивого готелю!

— До готелю? — Лукас випростався, підійшов до Аміни. — Ти хочеш мене відпустити? А як же твій вусатий начальник, який погрожував обмалювати лозунгами всі сортири? Ти не боїшся, що тобі влетить від нього?

Аміна майже побігла до дверей, не зважаючи на Лукаса. Він поплентав за нею. Надворі стояв не той пошарпаний «віліс», яким вони сюди добиралися вчора, а новенький «датсун» попелястого кольору.

— Такий комфорт? — здивувався Лукас.

— Сідай! — гукнула Аміна, запускаючи двигун. — Сідай, а то я поїду сама!

Лукас, похмикуючи, вмостився на задньому сидінні, легенько доторкнувся пальцем до плеча Аміни.

— Коли вже ти така добра дівчина, то чи не могла б ти завезти мене до Баальбека?

Почни Лукас допитуватися, чому вона прийняла таке несподіване рішення, дівчина, може, й схаменулася б і знов повернула його до саморобної в’язниці. Але він, як усі американці, не дивувався, не дякував, не ахав і охав, а негайно виявляв свою натуру — демонстрував безмежне нахабство.

— До Баальбека? — рвучи з місця одразу на третій швидкості, перепитала Аміна. — І, може, влаштувати там фестиваль народної музики, як це було до нашої війни? Ти хоч знаєш, скільки туди миль? Півсотні, а то й більше!

— Ти не зрозуміла мене. Йдеться не про туристичну прогулянку. Я розповідав тобі про глину. Звідси я хотів вивезти пробу глини, взятої з-під Баальбека, який вважається одним з нерозгаданих чудес світу.

— По дорозі нас можуть убити п’ятдесят або й сто разів, от що таке сьогодні Баальбек!

— Це було б навіть цікаво, — сказав спокійно Лукас.

— Ти справді божевільний?

— Тим самим була б спростована моя теорія.

Аміна не зрозуміла його.

— Спростована чим?

— Ну, моєю смертю чи як це у вас називається.

— Я вирішила вивезти тебе звідси не для того, щоб хтось убивав! Може, ти справді являєш таку цінність для людства, що ми не здатні ще сьогодні осягнути цього своїм розумом. Мовчи! Послухай мене: я везу тебе до готелю. Тільки туди! І тільки з умовою, що ти негайно зникнеш з Бейрута і взагалі з Лівану. Інакше тебе знайдуть і тоді… Ти мене зрозумів?

— В межах доступного.

— Ну, то от у цих межах і дій.

— Залиш мені адресу, щоб я мав змогу запросити тебе колись у гості.

— Обійдемося без гостювання! Подивися на мене. — ото й усе. Я на тебе надивилася досхочу.

Лукас не знав, як вестися з цією колючою дівчиною.

— Ти хоч не підвозь мене близько до готелю, щоб хтось не запам’ятав номерів машини, — нерішуче промовив він.

— Не турбуйся: ця машина взагалі без номерів!

— Тоді як же ти їздиш?

— А ось так.

Він не впізнавав вулиць, якими вони їхали. В усіх журналістських розповідях про заложників неодмінно підкреслювалося, що викраденим зав’язували очі, перевозячи до сховків. Лукасові Аміна очей не зав’язувала ні вчора, ні сьогодні. Забула чи не хотіла? Але він однаково ж не знав міста і зовсім не орієнтувався серед цих звалищ цегли й бетону.

— Далеко до «Рів’єри»? — поцікавився Лукас.

— Потерпиш, — була коротка відповідь.

Квартали стали багатшими, руїн тут майже не було, вулиця, по якій їхали, приваблювала зеленою прохолодою. Їм назустріч, вивернувшись з бокової вулиці, посунув довгий тяжкий лімузин, він об’їздив іржавий автомобільчик, приткнутий до тротуару, і виїхав на протилежну смугу руху, так що Аміні довелося різко крутнути руля, щоб не зіткнутися. Але й це не помогло, бо наступної миті чорний лімузин зненацька став повільно підійматися в повітря, нависаючи над попелястим «датсуном», над Аміною і над її пасажиром, який дивився на те, що відбувається, і тепер вдарило йому в пам’яті, що буквально хвилину тому зазнав він того забутого вже відчуття, ніби влітає в безмежний сріблястий тунель знання й незнання. Пересторога народилася в його крові й подавала сигнал тривоги, а він не звернув уваги і не застеріг Аміну! Не встиг, не зумів, не зміг…

Йому ще здалося, ніби Аміна гукнула тій темній масі: «Та куди ж ти!», а тоді все потонуло в дикому грюкоті, чорна маса безжально вдарила по їхній