Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Листа йому дочитати не вдалося знов.

Надворі загуділи машини, до спортзалу ввірвалася ціла дюжина озброєних чорноволосих хлопців, зчинилися гамір і метушня, тоді все враз затихло, і Лукас побачив, що до нього йде літній вусатий чоловік з мертвим обличчям. Важлива особа. Досі всі тут були рівні, як бджоли, що метушаться, щоб створити умови для матки. Тепер прибула «матка». Засняділе лице, як у містера Ора. Говорить тихо, щоб напружували слух ті, що мають слухати. Сказав кілька слів, показавши рукою собі за спину. Негайно принесено звідкись ще два такі стільчики, як у Аміни, важлива особа всілася, розставивши товсті ноги, показала Лукасові, щоб він перебрався з своїх поролонів на стільчик навпроти. Аміна стала збоку — перекладати. І тут важлива особа перевтілилася буквально перед очима. Обличчя ожило, стало смагляво-м’язистим, спалахнули очі, грізно зворухнулися товсті вуса, і вже не тихе шавкотіння ледь пробивалося з-під них, а полетів нестримний потік слів, колючих і безжальних, як спопеляючий вітер пустель.

Аміна не спускала очей з свого начальника, ловила кожне його слово на льоту і негайно перекидала Лукасові.

— Я приїхав, щоб сказати тобі, що ти затриманий нами і будеш тут стільки, скільки ми визначимо, може, й до твоєї смерті. Ти можеш казати, що ти невинний, так кажуть всі, але це омана. В нинішньому світі немає невинних, ніхто не може бути нейтральним, стояти осторонь, не втручатися в биятику. Людина або з гнобителями, або з пригнобленими. Безликості, які нічим не хочуть цікавитися, благословляють існуючий стан речей, і тому вони найнебезпечніші. Ми взяли зброю до рук для того, щоб спитати світ: доки ж це буде? Доки оточуватиме нас ненависть і доки діти наші ростимуть з страхітливою тугою в серцях? Щоб одержати відповіді на наші запитання, ми не зупинимося ні перед чим! Я пущу кулю в лоб собі або будь-кому іншому! Я намалюю написи на стінах усіх сортирів від Бейрута до Катманду для того, щоб заявити світові про те, що ми думаємо про їхніх богів, ангелів, про їхні цінності й характер логіки, про їхнє почуття історії і розуміння справедливості, яка томиться в душах людей, позбавлених майбутнього. Саме сюди все це кинуто, в сортир. І ми не зупинимося перед тим, щоб і ви з вашими свободами, хвастощами, багатством і жорстокістю теж опинилися там! Я знаю: ти почнеш розповідати, хто ти і що ти. Нам не треба ні розповідань, ні виправдань. Ми знаємо все й без цього. Ми могли б узяти не тебе, а твого напарника. Але він старий і дурний. Могли б узяти вас обох, але твій напарник надто малоцінний. Тобі доведеться ждати, поки ми знайдемо ще двох або трьох вартісних американців. Тоді ми поставимо свої умови. Вони будуть непрості. Але в нас немає виходу. Може статися, що виходу не буде й у тебе.

Все це було вистріляно в Лукаса з такою нагальністю, що він не встиг навіть розтулити рота. Важлива особа знов повернулася в стан засняділості, підвелася й, супроводжувана з належною поштивістю, зникла. Стільчики прибрано з такою швидкістю, ніби то були трони східних владик. Лукас знов опинився на своїх поролонах. Ті, що приїхали з важливою особою, зникли разом з нею, а хто забезпечував її появу, ще лишалися, тирлуючись надворі біля входу до спортзалу.

Аміна теж не квапилася до свого стільчика, їй, може, було ніяково за брутальність свого керівника, але сказати про це Лукасу вона навряд чи змогла б.

— Ваш шеф так швидко звіявся, що я навіть не встиг спитати його, де це Катманду, про яке він казав, — спідлоба поглянув на Аміну Лукас.

— А що ви взагалі знаєте? — стрепенулася вона. — Ви знаєте тільки географію своїх військових баз, якими обтикали всю земну кулю! Катманду — столиця Непалу! Ти мав би знати, коли називаєшся вченим.

— В мене трохи інші зацікавлення. Я шукаю вихід з безвиході для всього людства. Тим часом мені самому обіцяють тут безвихідь, з якої не виведе ніякий компас. Воістину, як у нашого поета: «Цирцею він лицезрів, а не компас…». До речі, тільки тепер я зрозумів, що зла чарівниця може бути такою прекрасною, як ти.

Аміна сердито пирхнула і побігла до свого стільчика.

— Сиди мені отам, і без вибриків! — гукнула вона.

Тим часом, провівши своє начальство, чорняві хлопці повернулися до залу. Перегукуючись і пересміюючись, вони звалили біля Аміни доброї півтонки залізяччя (Лукас не знав усіх різновидів їхньої зброї), тоді стали гарячково стягати з себе просякнуті потом і порохом сорочки, забігалися. застрибали, звідкись з’явився оранжевий, такий знайомий Лукасові, м’яч, хлопці непомітно розділилися на дві команди, розбіглися в протилежні боки залу, збіглися в центрі, арбітрів не було, але вони про це не дбали, головне для них тут була не справедливість, а їхній юначий запал, розкованість, гра без будь-яких обмежень і перепон. Були виткі, зграбні, в злих сухих м’язах, повні несамовитої сили, але грали невміло й недоладно, бо звідки ж у них тренінг, досвідченість, висока майстерність.

Лукас напружився, всім тілом подавшись до гравців, насилу стримувався, щоб не стрибнути між них, не вплестися між ці молоді, дужі тіла, пролетіти в гарячковому дриблінгу від щита до щита, звитися над кільцем. Він міг переборювати будь-які спокуси, та тільки не цю. Тільки не цю!

М’яч відлетів до нього, попав йому просто в руки, Лукас уже зривався на ноги, але з того боку залу долинув різкий вигук Аміни:

— Сидіти мені смирно!

Він погамував себе, недбало відкинув м’яч хлопцям, хоч увесь тіпався від страшного збудження.

Та коли м’яч удруге скакнув до Лукаса, він рвонувся до гравців. Аміна кричала, що пристрелить його, щойно він зробить ще хоч крок, та що йому було до Аміни! Лукас вдався до свого диявольського трюку присутності-неприсутності, він. знов став Безслідним Лукасом, постукуючи м’ячем по гіластиковрму покритті майданчика то правобіч, то лівобіч од себе, він ніби рухався туди, де була Аміна, і всі кинулися до того щита — одні, щоб йому перешкоджати, інші — помагати, — але насправді виявилося, що Лукас пересувається в напрямку цілком протилежному, і ще ніхто не