Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Ні, не помиляєтесь, — відповів Рудольф і поцілував їй руку. — Дуже радий, що ви живі-здорові й що поталанило вам на такого доброго квартиранта.

— Якого? — здивувалася вона. — Альфреда? — кивнула на Майвальда. — Та який же це квартирант, він тут справжній господар.

Малюк хвилюється. Що скаже фрау Міллер, коли дізнається, що цей господар зовсім не той, за кого себе видавав? І він мусить зараз же розповісти їм все як є насправді, нічого не приховуючи. Але як почати це самовикриття, і як все це буде сприйнято Гізелою? Адже вона в такому стані — лише недавно народила дитину.

Малюк дивився в розіскрені волошкові очі Гізели — дзеркало душі. Вона, він в цьому певен, щиросердна. А він, виходить, не той, за якого вона приймала.

Малюк замислився на якусь мить й подумки виправдовував себе: «Та хіба ж я винен в цьому? Обставини так склалися».

Та вже будь що буде, а розповісти треба зараз же, для цього і Рудольфа Фішера взяв, щоб при свідку посповідатися.

— Гізі! — Малюк почав якось незвично голосно й розгублено. — Я запросив свого вірного друга, щоб у його присутності зізнатися тобі і вам, муттер, в деяких своїх гріхах, які, напевне, здивують вас. Але, прошу, не жахайтеся; поміркуйте спочатку й зважте, що спонукали мене на той шлях незвичайні обставини: війна, проклятий фашизм…

Гізела повела плечима, вона дивилася на свого Альфа з виразом здивування й нерозуміння:

— Про що ти говориш, про які гріхи?

— Справа в тому, Гізі, що віднині я вже не Альфред, яким ти знала мене понад два з половиною роки, а Петро, і не Майвальд, а Малюк. Чому? Бо це мої справжні ім’я і прізвище.

Скинувши бровами, Гізела довго не зводила погляду з трохи засмученого обличчя любого Альфа, їй невтямки це перетворення, і вона подумала вже, що Альфреда негайно треба показати невропатологу.

Малюк помітив нерозуміння Гізели й твердо сказав:

— Тебе, Гізі, дивує, чому це так? Тому, що я не німецький, а радянський офіцер. І взагалі не німець я, а українець.

Тільки тепер зрозуміла, що Альфред не фантазує. Гізела і фрау Міллер враз перевели погляди на Рудольфа Фішера, ніби запитуючи його «так чи ні»? Той кивнув головою.

— Так, це правда, — твердо сказав він, — Альфреда Майвальда більше не існує; замість нього є Петро Малюк, радянська людина. й прошу не гніватися за його пізнє визнання. Я також дізнався про це лише дві години тому. Виходить, так треба, інакше не можна було. Петер наш щирий друг, діяв разом з нами, допомагав нам, він справжній борець-антифашист…

З хвилину в кімнаті стояла німа тиша. Малюк боявся за Гізелу — трохи невчасно затіяв він визнання в своїх «гріхах». Та діватися вже нікуди, треба довести до кінця, остаточно зняти осточортілу маску.

— Насамперед, — порушив тишу Малюк, — прошу, не карайте себе за те, що надали притулок людині, якої ніби не знали. Адже це не так. Ми ж однодумці. Ви антифашисти і я також. Щодо того, хто я і яким чином потрапив до вас, то історія ця трохи задовга, але я охоче розповім…

І він почав сповідатися: хто він і що, і які стежки привели до неї, лікарки Гізели Міллер.

— Пам’ятаєш, Гізі, коли я опинився в шпиталі і ти вперше поцікавилась, як я себе почуваю?

— Аякже. Ти в розпачі спитав, чи зможеш коли ще ходити своїми ногами.

— Так. А після, коли ти спитала моє ім’я, щоб занести до списку поранених, я назвався Альфредом Майвальдом. Й щиро вдячний тобі, що ти не подала органам безпеки для перевірки. Адже ніяких документів, які посвідчували б мою особу, не було. З твоєї легкої руки я півроку пробув на лікуванні як майор вермахту Альфред Майвальд. З документами інваліда війни майора, які одержав у шпиталі після лікування, мені легко було влаштуватися на танковий завод…

Донька і мати слухали, тамуючи подих, а Петро Малюк вів далі, захоплюючи їх невигаданими пригодами.

Схиливши голову, Гізела все обдумувала, зважувала. їй, молодій матері, так хотілося щастя. І здавалося, що вона тримає вже його в своїх руках. Але щастя як скельце: якась неуважність чи необережність і його легко можна розбити. Й саме цього вона боїться; боїться, аби, не дай боже, не упустити ненароком і не розбити свого щастя. Адже вона щиро кохає цього блакитноокого, сивого молодика. А що він не Альфред, а Петро, що з того? Найголовніше, що вона пізнала його, випробувала у найтривожніші роки і беззастережно вірить йому.

По її обличчю майнула райдужна посмішка. Вона враз підвелася з крісла, підійшла до нього й схвильовано, зворушливо, ледь вимовила:

— Петер, милий, будь тим, хто ти є насправді. Але будь і моїм, тобто нашим, тепер же нас троє…

Малюк зніяковіло дивився в добрі усміхнені очі Гізели.

— Дякую, Гізі, дякую й вам, муттер. За все велике вам спасибі!

Дефензива — політична поліція в колишній панській Польщі.

УПА — українська повстанська армія — формування ОУН.