Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

З хвилину стояла німа тиша. Кожен міркував, шукав рятувальний круг. Страх перед підступним задумом ворога й почуття невимовної радості від можливого близького визволення змінюються в свідомості людей, на долю яких випало ні з чим не зрівняне страждання в фашистському полоні.

— Зброю б нам дістати. В наших умовах то єдина рятівниця, — підвівся білоголовий, сухорлявий, змарнілий чоловік — Андрій Дорохін. Про те, що він — колишній полковник Радянської Армії, у таборі знають лише одиниці. — І оскільки ви, німецькі товариші, — Дорохін дивився на Майвальда, Лейзера і Байєра, — зв’язали свою долю з нашою, ризикуєте життям в ім’я нашого порятунку, то допоможіть дістати хоч з десяток автоматів, два-три кулемети, сотню гранат. Знімемо охорону табору й разом з вами проб’ємося до радянських танкістів.

— Гаразд. Ми це обміркуємо, — сказав Майвальд. — А ви будьте напоготові.

Принишклий табір зоставався в тривожному чеканні: що то буде?

Майвальд, осяяний сміливою думкою, що підказав полонений полковник Андрій Дорохін, пішов з Лейзером і Байєром. У нього уже визрів план, і він хотів зараз же обговорити його зі своїми однодумцями. Про це й пішла мова з ними, коли вони лишилися віч-на-віч.

— За кілька днів, друзі, закінчиться війна. Есесівська верхівка міняє шкіру, щоб врятувати своє життя. Тремтить, але до останньої години хоче орудувати. За наказом божевільного оберштурмбанфюрера фон Штінгеля, що два дні тому з’явився в Енензбурзі, страчено кілька десятків наших людей. За його ж наказом наступної ночі мають бути зруйновані всі цехи нашого заводу і знищено всіх полонених. А завтра сюди прийдуть радянські воїни і спитають у нас за кожну свою людину. Ви розумієте, друзі, що це значить?

— Так, — закивали Йоган Байєр і Курт Лейзер.

— Справи дуже серйозні, — вів далі Майвальд. — І якщо ми не боягузи, а справжні антифашисти, то повинні запобігти цьому злочину.

— То що ж нам робити, герр майоре? — нетерпляче вирвалося у Байєра. — Кажіть, ми в усьому ваші спільники.

Майвальд озирнувся й, хоч нікого поблизу не видно, сказав напівголосно:

— Вихід, друзі, єдиний: зняти охорону табору.

— Яким чином? — спитав Лейзер.

— Давайте спробуємо так, — Майвальд став викладати свій план, — запропонуємо здійснити це самому комендантові Оскару Люкке. А якщо штурмбанфюрер відмовиться, одразу ж заарештуємо його, посадимо в карцер, а охоронцям роз’яснимо: радянські війська оточують Енензбург, комендант концтабору Люкке утік; тож безглуздо залишатися, нехай ідуть собі, хто куди хоче. Тільки без зброї. Вона буде нам потрібна: створимо команду для охорони заводу і табору полонених.

Іншого виходу Майвальд не бачив. Треба було діяти сміливо й рішуче, бо на роздуми не було часу, а йшлося про долю цілого табору військовополонених.

— Ну, як? Ви згодні? — запитливо дивився то на Байєра, то на Лейзера.

Лейзер вигукнув:

— Майн гот, то це ж здорово!

Йоган Байєр теж запалився.

— Я цілком згоден! А приборкати коменданта, прошу, доручіть мені, у мене з ним свої рахунки.

— Що ж, друзі, тоді домовилися. Я цілком покладаюся на вас. Діяти слід негайно.

Сміливці рушили до комендатури. Двері до кабінету Оскара Люкке Майвальдові завжди були відкриті. Иоган Байєр покликав чергового, затримав його, а тимчасом Курт Лейзер непомітно перерізав телефонний кабель, що тягнувся до комутатора.

Майвальд хвилювався, жадібно допалив цигарку, і погасивши недопалок у попільничці, рішуче відчинив двері кабінету коменданта.

Люкке сидів на дивані.

— Ну, — запитав, пересівши в крісло, що біля столу, — як сприйняли Івани ваше роз’яснення?

— Цікаво, а як би ви, штурмбанфюрер Люкке, почували себе, коли б сказали: вночі, пане, вас поведуть на шибеницю. Але не бійтеся, бо все те робиться виключно з благородних, гуманних намірів?

— Що ти верзеш? — обурився комендант.

— Не розумієш? Ну так слухай: завтра Енензбург здасться. Радянській розвідці відомі всі фашистські негідники. Утекти неможливо: місто оточене. Залишається єдиний вихід, яким можна спокутувати провину…

— Який же? — ще не все розуміючи, спитав комендант.

— Зняти охорону табору.

Люкке довго не зводить погляду з суворого обличчя Майвальда. І, підкоряючись волі інспектора, запитує:

— Коли?

— Сьогодні, звичайно. — Майвальд подивився на годинника. — О вісімнадцятій.

— А що скаже на те оберштурмбанфюрер фон Штінгель? Ти не знаєш його. Він перестріляє всіх нас, як собак.

— То, може, краще ми його?

— Що ти замислив? — Люкке закліпав повіками. — Я до того не причетний.

— То й добре, Оскаре, ми тебе звільнимо від такої відповідальності. Але для цього треба, щоб ти переклав обов’язки коменданта на когось іншого, бо не можна ж бути начальником і не відповідати за те, що робиться у твоєму підрозділі.

— Як це розуміти? — розгубився комендант.

— А отак. Віддати наказ: зняти охорону табору. Щодо оберштурмбанфюрера фон Штінгеля, то ми самі приборкаємо його, як тільки він з’явиться тут. Ти за те не відповідатимеш. Та й перед ким відповідати?

Люкке ніколи не відзначався хоробрістю. Член нацистської партії з тридцять третього року, він довгий час наглядав за ув’язненими в тюрмах, а під час війни став комендантом філіалу Бухенвальдського концтабору, створеного поблизу танкового заводу, де нещасних в’язнів і військовополонених примушували працювати на війну. Тут визнавалася тільки сила, необмежена влада над беззбройними невільниками. І він, Оскар Люкке, цілком відповідав призначенню.

До Альфреда Майвальда Оскар Люкке ставився з повагою, бачив у ньому сильну, вольову людину, яка уміє вплинути на юрбу невільників. Та й сам нерідко підпадав під