Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Полковник уважно вдивляється.

— Чекайте, чекайте, щось я нічого не розумію. Нам сказали, що ви німець. А насправді, виходить, не так? Прошу, розкажіть нам, що все це значить?

І Малюк розповів товаришам про довгу її нелегку свою одіссею…

— Он воно що! — вигукнув здивований полковник, коли Малюк закінчив сповідатися. — Тепер і я пригадую. Так так, це трапилося в батальйоні капітана Романчука; казали, що відчайдушний журналіст поліз до самого чорта на роги й потрапив під бомбування. Все це дуже цікаво… Безумству хоробрих співаємо пісню! — полковник усміхнувся. — Але спробуй тепер довести, що ти не той…

Начальник політвідділу не закінчив своєї думки, схаменувся, що репліка його може образити Малюка й додав уже по-батьківському:

— Ну то всі нещастя все позаду, добре що лишився живим-здоровим, поздоровляю! Напишіть про все це і надішліть мені ось за цією адресою, — вирвав з блокнота аркушика й передав Малюкові. — Розберемося…

Присутні і полонені, і німці, до яких дійшла суть розмови, здивовано перезиралися. Для них же Майвальд був німцем. Тепер усе з’ясувалося, і вони зворушливо дивляться на свого рятівника, вірного друга.

Слово полковника Добриніна «розберемося» анітрохи не здивувало й не образило Малюка. Аякже? Хто повірить на слово? Будь ласка, — промовисто говорить сяйноока його посмішка, — спитайте у них — радянських полонених, остробітників і патріотів з організації антифашистського опору, адже вони не тільки свідки, а й побратими його.

Три години побули вони разом. А коли прощалися, Петро розгубився. Не знав, як йому бути, що робити?

Зустрівшись зі своїми, він думав, що на тому вже кінець його поневірянню, що зараз же повернеться до газети «Смерть фашизму!» й почне писати про подвиги радянських людей і німецьких антифашистів у тилу ворога.

Та вирішувати це належало не йому, а начальникові політвідділу. А той не квапився робити висновки. Він завжди обережний, а тут тим більше. Свій-то свій, але ж понад три роки перебував у ворожому таборі.

Поміркувавши, полковник Добринін так і сказав:

— Ні, товаришу Малюк, зараз ви не поїдете з нами. Довше чекали, то почекайте ще. З’ясуємо. Може, додому відправимо, — поглянув на палицю, що спирався на неї Малюк, — а можливо, щось інше. Тепер велика потреба на знавців німецької мови. Одне слово, почекайте, справа це не проста.

«Вілліс» рушив і одразу набрав швидкість, а Малюк довго ще не зводив з нього зажуреного погляду. Що з ним діялося? Роки пройшли в одиноцтві, щодня ходив над безоднею. Але ніколи не здавався собі таким безпорадним.

Машина вже зникла за рогом вулиці, а йому хотілося плакати — гарячим клубком підпирало горло, видавлювало сльози.

Рудольф Фішер, що був свідком зустрічі Майвальда з радянськими офіцерами, відчував глибоке душевне хвилювання свого друга й сам хвилювався. И щоб якось розвіяти журбу свого побратима, сказав:

— Заспокойся, геноссе, все буде гаразд, давай краще закуримо, — й дістав з кишені пачку сигарет.

Петро Малюк вдячно кивнув Фішерові, мовчки взяв сигарету, запалив і, затягнувшись глибоко, зауважив:

— Хочу, друже, аби ти послугував мені в одному ділі.

— Будь ласка, в чому саме? — охоче погодився Фішер.

— Розумієш, геноссе, яка незвичайна подія, — почав здалека. — За час твого запілля у мене з’явився син…

— Справді?! — перебив Фішер зраділо.

— Так, вже скоро тиждень, — пожвавішав Малюк— То ж я й хочу, щоб ти зараз оце поїхав зі мною додому. Не надовго, звичайно. Відзначимо народження сина і моє… відродження… Ти вже знаєш про що йдеться?

— Так, — кивнув Фішер. — Подробиць, правда, ще не знаю, а суть зрозумів.

— Потім, Рудольфе, розповім про все; зараз я прошу, аби ти підтримав мене й засвідчив перед Гізелою те, що насправді є.

Рудольф Фішер задумливо посміхнувся. Він розуміє, що були обставини, за яких Петро Малюк мусив натягнути маску, видаючи себе за Альфреда Майвальда. Але хтозна як все це сприйме Гізела? Ситуація складна. Та нічого вже не зміниш.

— Гут! — впевнено сказав Фішер. — Часу, правда, обмаль, але підскочимо на мотоциклі. Адже це сенсація, — заключив Фішер, жартуючи.

За якихось двадцять хвилин вони були вже на подвір’ї Міллерів.

Старша господиня, побачивши Альфреда в колясці мотоцикла, щиро зраділа, бо не бачилися з учорашнього дня й не знали, де він і що з ним таке, й миттю гукнула дочці, яка поралася біля дитини в іншій кімнаті:

— Гізело, Альфред приїхав!

Гізела вибігла на ганок. Сіра шерстяна сукня облягала її струнку постать, біле, мов льон, волосся спадало на плечі. Вона давно вже в своєму будиночку, біля мами — її відпустили за місяць до пологів, а госпіталь, в якому вона працювала, евакуювався далі на захід.

Побачивши Альфреда, Гізела вигукнула:

— Де тебе носить стільки, Альфе?! Я божеволію — такі страшні сутички, а тебе нема й нема.

Він посміхнувся.

— Все найстрашніше, Гізі, вже позаду. Ми врятовані. Місто звільнене Радянською Армією й скоро взагалі війна закінчиться.

Фрау Міллер не зводить очей з гостя, який приїхав з Майвальдом. Не бачилася з ним, мабуть, місяців три, але він так змінився, що вона не впізнає його. Рудольф Фішер помітив це й посміхнувся.

— Фрау Міллер, невже забули?

Вона зніяковіла. І не те, що впізнала, скоріше здогадалася: раз приїхав з Майвальдом, значить, він з того ж заводу, на якому працював покійний її чоловік Отто.

— Пробачте, суворий час цей таку печать наклав на все, що й рідних важко пізнати. Здається, герр Фішер? Не помиляюся?